Стою між двома Сергіями – Тримбачем і Марченком, – які щойно говорили про третього – Сергія Параджанова. Світлина – зворушливий знак оклику після презентації журналу «Кіно-Театр», яка відбулася 12 січня у Синій вітальні Будинку кіно і вписала яскраву сторінку у вшанування столітнього ювілею Режисера.

Вечір видався дуже приємним і змістовним. Не засмутила навіть та обставина, що журнал мені не дістався. Він не розійшовся, а розбігся миттю ще до початку заходу! Ще б пак, хто ж відмовиться від першого числа за 2024 р., присвяченого 100-літтю від дня народження геніального Сергія Параджанова. Хтось ішов на «Кіно-Театр», хтось на зустріч з головною редакторкою Ларисою Брюховецькою, хтось послухати Сергія Тримбача – жодного персонально вмотивованого презентація не розчарувала. Бо всі прийшли на Ім’я, усіх під куполом храму кіно зібрав Сергій Параджанов. Його присутність відчувалася у залі, і всі слова були про нього, і під час технічних збоїв чи несподіванок лунала репліка: «Параджанов жартує»!

Утім презентація була серйозною. Автори коротко озвучили свої новітні дослідження, оприлюднені у «параджанівському» «Кіно-Театрі», відкривши досі невідомі теми життя і творчості Режисера. У залі виступили Сергій Марченко, Дар’я Дригола, Юрій Морозов. Онлайн-виступи мали Лариса Брюховецька, Анастасія Канівець, Ольга Брюховецька, Юлій Швець.

Ведучий Сергій Тримбач філігранно вмонтовував між виступами життєві історії Параджанова: якісь – хрестоматійні, деякі несподівані. Режисер любив провокувати. Міг не раз ошелешити відвідувачів «Вареничної» побіля цирку голосною з’явою: «Розступись, народ, іде український буржуазний націоналіст Параджанов!» Уявляєте, кому після таких слів смакуватиме вареник з капустою. Та й сиділи за столиками не лише ті, хто прийшли пообідати. Параджанов був людиною, яка нічого не боялася, тобто, геть без внутрішньої цензури і страховки.

Вважав, що режисер має робити все сам: бути сценаристом, костюмером, оператором, актором. На колажі, якими захоплювався і які блискуче творив, скидаються його сценарії і кадри фільмів. І стрічка життя. Враження, що Параджанов увесь час грав власну неповторну роль. І приміряв, ніби збоку, який вигляд він має в кінокадрі. У вир невгамовності, експериментів, неспокою, експресії мимоволі втягував оточення. Поєднання непоєднуваного – особливість його творчості, в результаті чого з’являлася абсолютно нова якість кіно.

Він безмежно любив Київ, знав значну його частину, з радістю показував місто друзям і взявся писати сценарій про Київ. 1965 року було відзнято кінопроби до фільму, почалися зйомки. Він вважав, що зніме фільм не згірш, ніж Фредеріко Фелліні. Проте «Київські фрески» заборонили. Коли твій творчий задум заганяють в небуття, це все одно, що заганяють під ніготь скалку.

Його неприручене життя було під прицілом спецслужб. Одне з досліджень присвячене розсекреченню архівів у справі Параджанова, відкритих ще у 1991 р., проте багато нового дослідниця знайшла в 2015-му. Вражає, з якою скрупульозністю «клеїлася» органами КДБ справа режисера. І хоча арештували його пізніше, аніж решту шістдесятників, проте він уже був приречений – залишалося просто підтасувати факти. Такі «сценарії» кадебісти розробляли блискуче. І от по суті політичне ув’язнення обґрунтоване як кримінальна справа за статтями мужеложства, насильства, неробства, спекулятивної діяльності. Все підігнане настільки віртуозно, що тільки тепер – на століття від дня народження режисера – вдалося нарешті розплутати ці звинувачення і реабілітувати Параджанова. «Це була моя мрія», – зізнається дослідниця Дар’я Дригола.

«Коли я задумувала цей номер «Кіно-Театру», то, планувала, насамперед, публікації мало розроблених тем і досліджень», – наголосила головна редакторка журналу Лариса Брюховецька. На її думку, не можна вважати, що Параджанов належно пошанований в Україні. 21 років його життя пов’язані з кіностудією Довженка. Тут він створив геніальний фільм «Тіні забутих предків». Чверть століття пов’язані з Україною! А ми досі не маємо музею його імені. Сергій Параджанов заслуговує на більшу вдячність і ґрунтовніше дослідження. Тим часом Вірменія і Грузія з пошаною віддають належне видатному митцеві світу, який прославив Україну. У нас має бути «Музей екранних мистецтв», де можна було б представити і творчу спадщину Режисера.

Сергій Тримбач каже, що Параджанов не відчував небезпеки, тому ніколи не стримував себе ні в оцінках, ні в судженнях. На презентації знакового фільму «Тіні забутих предків» саме Параджанов розігрів публіку нещадною критикою влади. А тоді вже на сцену вийшов Іван Дзюба. І перед поїздкою на кінофестиваль до Аргентини Параджанов не стримався, щоб не пожартувати: «Мені, будь ласка, квиток в один кінець». Після такої заяви, його поїздку скасували. «Напишіть, що я помер у 1968 році від геноциду тоталітарної системи…». Він не хотів враховувати свавілля режиму.

Його батько був знаним антикваром у Тбілісі, родина жила заможно. Проте батько 5 разів сидів у в’язниці і змушений був фіктивно розлучитися, щоб не наражати сім’ю на конфіскацію майна. Тож дитинство Параджанова не виховувало любові до радянської влади.

Він не звертав уваги на можливі репресії, бо хотів знімати кіно, а тим часом 6 років був безробітним. За нього заступався перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест. І здається, вже була домовленість, що Параджанов спершу зніме кіно про село, «таке як треба», а тоді можна буде знімати «Інтермеццо» за Коцюбинським, про яке мріяв. Проте в Мінську, куди його запросили, Параджанов розбив у пух і прах увесь радянський кінематограф. Він вважав, що це нормально говорити те, що думаєш. Але «слава» про його виступ дійшла до Андропова. Шелеста тим часом зняли, заступитися було вже нікому. Не склалося і з фільмом про Андерсена, який мав знімати Параджанов. Далі пішли суцільні звинувачення у тому, що він перетворив квартиру на притон. Хоча Параджанов просто хотів, щоби до нього йшли люди. Втім, систему, яка зібралася запроторити незручного режисера в тюрму, годі було спинити. Йому присудили 5 років.

Ліля Брік умовила Луї Арагона приїхати в СРСР, прийняти орден від радянського генсека і попросити за Параджанова. Так і сталося. Насправді це був тільки один пазл, і ми достеменно не знаємо, що сприяло його звільненню.

Про те, як сприймають Параджанова у світі, розповів Юлій Швець. Кінознавці світу відзначають, що від «Тіней забутих предків» йде особлива сила. Дослідник вважає що, Параджанов був європейцем і демонстрував внутрішню еміграцію.

На думку Сергія Тримбача, все, що ми знаємо про Параджанова, ми знаємо від Параджанова. Творилися певні міфи, як от історія з Олександром Довженком. Параджанов стверджував, що це Довженко скерував його, талановитого і унікального, в Україну, сказавши: «Їдьте у Київ!». Насправді Довженко розлютився, коли побачив його дипломну роботу і ледве не поставив студенту двійку. Хто ж до кінця збагне генія?

Олена Михайлівна Оганесян, директорка музею ім. Сергія Параджанова, створила його практично власними зусиллями. Каже, що у родини Параджанова в Києві нечесно украдено квартиру, а там можна було б зробити меморіальний музей, про який мріємо. Як її повернути? Нема домівки, де могли б жити речі. Відходять люди, стирається пам’ять, зникають артефакти. Оббивала пороги до міністрів, щоб допомогли, проте нічого не добилася. А тим часом за українськими адресами Параджанова можна робити унікальні екскурсії – і де знімалися його фільми, і де він жив, і де відбував ув’язнення.

20 листопада 1988 року Станіслав Чернілевський написав вірш, присвячений Сергію Параджанову, в якому є болючі слова: «рано моя, Україно», «земле погублена». І – «я повернувся, любов моя, мста». В іншому вірші, написаному 2014 року, є рядок: «чарівний, але нестерпний сюрреальний Параджанов». Обидва вірші поет зачитав під час презентації, і вони яскраво вплелися у невичерпний колаж, ім’я якому Маестро Параджанов.

Під час презентації голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Борденюк привітав головну редакторку журналу «Кіно-Театр» Ларису Брюховецьку з 75-літтям, назвавши її унікальною постаттю. Підтримую всім серцем. Бо прекрасна кінознавиця тримає сьогодні пам’ять про історію українського кінематографу, про видатні постаті українського кіно, про репресованих кінематографістів. І журнал, присвячений 100-літтю Сергія Параджанова – її чудова ідея, сповна реалізована і презентована. Наступного року #Кіно_Театру» 30 літ! Вірю, що журнали, присвячені власному ювілеєві, розлетяться з не меншою швидкістю, ніж «параджанівські». І ми неодмінно це засвідчимо!

100-ліття від дня народження Параджанова вибухнуло інтересом до його особи, творчості, життя. Його талант розгортається в багатьох проекціях. Можна безкінечно досліджувати і вивчати цей унікальний феномен. Сергій Тримбач планує створити, наприклад, програму «Параджанов і цирк» і впевнений, що вдасться. Знаковість Параджанова вмонтована не лише в кінематограф. Це постать сферична. «Я помщуся Україні своєю любов’ю!» – повторював він. Нам залишається просто належно оцінити цю «помсту».