Знаєте, коли тебе поглинає коловерть буденності, усе видається таким несправжнім, бутафорним, наче копія, зроблена з копії. Нічого не можеш торкнутися, і ніщо не може торкнутися тебе, бо все так далеко, так неосяжно.

«Ми живемо красою»,– якось висловився викладач журналістики Валерій Ясиновський. Окрім професійного мислення, він завжди тонко аналізує, робить прозорим твою саморефлексію, нахабно або з трепетною обережністю зазираючи в глибини людської психології. Із нутрощів виринає відчуття, ніби краса поступово втрачає своє смислове значення. Якщо краса випаровується, то я не живу? Ні. Варто лише покопирсатися в собі, щоб віднайти непорушні поклади дитячого подиву й дорослої наївности.

Вулицею котяться автомобілі з лискучими верхівками. Фізіономії шоферів усі однакові, однаково зачаровані динамікою сонячних променів, однаково сидять, учепившись у керма, однаково випинають голови з вікон, аби накрити лайкою таких, як вони самі. Молодь, немов світлячки серед бетонного міста, поспішає жити. Старі безладно снують і насолоджуються весняними поривами вітру. Діти, енергійно стрибаючи біля батьків, думками витають у дорослому житті й жадають стати великими світлячками. Істоти котячого виду вилежують на молодій траві свої м‘які пуза. Цвіт каштанів буяють розмаїттям кольору і цідить аромат. Виявляється, не все у цьому житті сіре і блякле, варто озирнутися.

І ми, три стрункі квітки, які силкуються сягнути неба своїми пелюстками, вийшли на лови краси. Немов три героїні з фільму Вуді Аллена, проймаємося образом загадковости й запізнюємося на важливу травневу подію. Аби хто міг зафільмувати нашу курйозну мандрівку джунглями Хрещатика… Встигаєш схопитися за мене? Повз площу Івана Франка, що аж кишить натовпом людей, лавіруємо й здіймаємося на-гора. Звідтам крізь густе листя каштанів видніється славнозвісний Театр імені Івана Франка. Пухка будівля почасти нагадує блакитну солодку вату, до якої злипаються всі поціновувачі солодкого культурного життя. Три стрункі квітки, зморені дорогою й пекучим сонцем, стоять перед дивовижею архітектури в очікуванні катарсису.

Сходами піднімаємося у просторий хол, засовуємо свої всюдисущі носики за розчинені двері, які ведуть у ложу. Звідти чудовий вид на неогрецький інтер‘єр залу. Хочу очиститися від злободенности, хочу воскреснути духовно.

Вистава «Конотопська відьма» – не просто театральне дійство, для мене це воскресіння. По-перше, я родом з містечка, розташованого поблизу Конотопа, а тому не візьмуся заперечувати припущення, що моя бабця десь у 10-му коліні, можливо, була відьмою. А по-друге, я латентна театралка.

… Люд природно метушиться. Жінки оповиті претензійно вишуканим блиском, а чоловіки – в амплуа стриманости. Гамір і коловерть споглядачів раптово перебивається дзвінкою тишею, яка відлунюється від пафосних стін. Проковтую всі слова й думки. Мене зжовує абсолют цієї тиші. Подих. Зовсім неочікувано здіймаються трихвилинні овації, аби закликати акторів розтягнути те терпке сум‘яття, що заселилося в серцях усіх присутніх. Нарешті! Я прокидаюся від культурної спаралізованости, емоційної обмежености й пробуджую тонкощі себе справжньої. І нехай слова – це лише логічна комбінація реакції на дійсність, але в них я цілковито відверта. Відверта з тобою.

Три жінки-перлини в правому кутку, немов викупані в молоці, присипані чи то снігом, чи попелом, розпочинають виставу автохтонним співом. Він проникає в мікрочастини тіла й з дивовижною силою впивається у звивини пам‘яти. Це щось схоже на потайливий клич предків. Щось більше за поклик – це етнічне духовне єднання. Магічний ланцюжок поколінь. Уся зала розчиняється у звуковому потоці. Ми пірнаємо в позаземний вимір.

На сцені з’являється Забрьоха, якого грає народний артист України Назар Задніпровський, та Пістряк – актор Михайло Кукуюк. Думками витаю в тому, наскільки театр є філігранно відшліфованим мистецтвом – руху, міміки, почуття. Самоконтроль над власним тілом, який майстерно та органічно витікає в щиру емоцію. Я повсякчас тлію й буду тліти від цього незайманого, але відточеного таланту. Елементи гумору переплітаються з філософією тогочасного життя. Драйвові танці, лемент від народних співів, сатирично-іронічний гумор мімікрують під сьогоденного споживача, що вибудовує новий унікальний зв‘язок між глядачем і виставою.

Сцена втоплення відьом, отих трьох сріблястих перлин, проймає до живця. Відчуття, ніби ти разом з ними пірнаєш у потойбічний світ. Музика примножує це миттєве марення. Якби хто знав, яка я прискіплива й скрупульозна до деталей, але навіть тут мої очікування не вивітрюються. Ти захоплюєшся. Смієшся отим первісним сміхом. Вибухаєш від напружености. Тішишся естетикою. Завмираєш. Очима щосили всотуєш красу. Тепер я духовно присутня. Ти теж. Тепер ми люди безмежного емоційного діапазону. Це, певно, те, що зветься ефектом ейфорії? Мабуть.

Одного разу Богдан Ступка сказав: «Якщо одна людина після вистави вийшла трішки кращою, якщо вона замислилася над тим, як їй жити далі, то театр має право на існування». Я виходжу з блакитної солодкої будівлі. Солодко на серці.

У мене немає наміру увінчувати й возвеличувати акторську гру, звукорежисерів і сценаристів. Усі вони, безумовно, викохують кожну виставу, наповнюючи непорочною чистотою краси й довершености. «Конотопська відьма» – те, що мені потрібно саме в цей час. Із Театром імені Івана Франка ми, безсумнівно, стрічаємося в дивні періоди мого життя. Вважаю його гачком, який ламається, коли про нього забуваєш, але коли згадуєш, він слугує вірно й довго.

«Усе-таки красою ми живемо»,– шепочу я. Антуан де Сент-Екзюпері говорив, що людина помічає у світі лише те, що несе у собі. Відтак обіцяю нести в собі красу.