Як військова частина вперше дала відсіч озброєним сепаратистам

П’ять  років тому, 16 квітня 2014 року, командир військової частини МВС № 3057 Сергій Совінський першим в Донецькій області дав збройну відсіч сепаратистам за спроби захопити військовий підрозділ. Сергій Совінський  не вважає, що зробив щось видатне. «На моєму місці рішення залишатися вірним присязі і захищати частину  ухвалив би будь-хто», – говорить він.
«Не будь-хто», – поправляю його, натякаючи, що  в сусідньому Донецьку захоплення військових частин відбувалося за схожим сценарієм. Сепаратисти домовлялися з командуванням, кілька пострілів в повітря, і будь ласка – відкриті ворота до зброярні.
«Ну так, будь-який порядний командир», – зробив поправку Совінський.
На жаль, у 2014 році в силових структурах на Донбасі порядних людей виявилося не так багато. Військові частини, управління міліції та СБУ здавалися одне за одним. Маріуполь став першим містом, де військові дали відсіч терористам, а тим командиром,  що встояв під натиском озброєних бандитів, був Сергій Євгенович Совінський.
Пропонуємо  його детальну розповідь.

З початку квітня військову частину стали відвідувати ходоки з «ДНР»,  від народних мерів до представниками так званого Міністерства оборони . Прізвища їх вже не пам’ятаю, що не так і важливо.
Вони вимагали, щоб ми вийшли з-під свого керівництва, яке, на їхню думку, було незаконним, і підпорядкувалися силовим структурам «ДНР» в Донецьку і Маріуполі.
Природно, отримали відмову.
14 квітня в частину прийшли троє переговірників від «ДНР» з Донецька (на цей час вони вже квартирували в міськвиконкомі) і запропонували ввести в командування свого представника від «міністерства оборони » для допомоги і координації дій. Якщо виникне потреба, маю надати  озброєння і техніку для захисту маріупольців від фашистських окупантів. Знову відмовив. «Ми керуємося тільки Статутом і наказами  командування. Я давав військову присягу народу України», – такою була  відповідь.

15 квітня вони прийшли вдруге, я повторив, що лишаюся  вірним військовій присязі. Тоді візитери пригрозили, що організують  масу людей, блокують військову частину і не залишать нам вибору, як перейти в підпорядкування «ДНР».

У ніч з 14 на 15 квітня вже була спроба заблокувати частину. Під’їхали чоловіки і жінки в цивільному, намагалися перекрити в’їзд автобусами, мішками в піском. Вранці ми розблокували частину – вночі не стали цього робити.

16 квітня увечері проходив мітинг під міськвиконкомом. І хтось із сепаратистів заговорив, що нашій військовій частині загрожують фашистські окупанти, що весь особовий склад у небезпеці, нас треба захищати. І під цілком мирними і зрозумілими для мітингувальників гаслами «Не дамо в образу нашу військову частину», «Станемо грудьми і захистимо наших хлопців» групою  чоловік з двісті рушили у наш бік. Близько 20.00 натовп сконцентрувався біля КПП. Я вийшов до прибулих. В основному то були звичайні городяни, жінки, люди похилого віку, підлітки. Вони щиро вірили, що ми в небезпеці. Кричали «Фашизм не пройде!» і «Армія з народом». Загалом, стандартні гасла.

Знаєте, я повністю погодився з їхньою позицією. Сказав, що, звичайно, фашизм не пройде і що, безумовно, армія була, є і буде з народом. Сказав, що  захищатимемо маріупольців, але  зараз нам нічого не загрожує. І порадив усім розійтися. Пообіцяв, що якщо оперативна обстановка зміниться, то обов’язково звернуся за допомогою до людей.

Поки говорив, позаду натовпу побачив близько десяти осіб в камуфляжі і балаклавах, які почали проштовхуватися до мене. Вони ще раз нагадали свої вимоги – «спільне керівництво частиною».

Невідомі в балаклавах стверджували, що я сам відкрию ворота, бо вони,  як і обіцяли, «зібрали  жителів Маріуполя і у вас не буде іншого виходу, як  впустити нас». Для них маріупольці будуть щитом,  щоб ми не могли опиратися. Відповів, що діятиму за Статутом і за законом. Військова частина – режимний об’єкт і ніхто, я підкреслив, ніхто сторонній не може на її території знаходитися.

Потім вони ще хвилин з п’ятнадцять переконували, що моя присяга народу України  ніщо, ось є нібито народ якоїсь «Донецької народної республіки». Моя відповідь була такою: «Для мене не існує народу Донецька, народу Маріуполя або Луганська, а є один єдиний  український народ,  в будь-якому випадку  будемо стояти на захисті його інтересів». Грошей не пропонували, мабуть, були впевнені, що у мене не залишиться іншого вибору,  як пристати на їхні умови.

Пізніше затримані за участь у захопленні військової частини виправдовувалися в суді, що їх обдурили. Людей тоді переконали, що все буде мирно, з керівництвом частини  погоджено. «Не переживайте, вони там пару разів вистрілять у повітря для пристойності, а після того нічого не бійтеся: зайдете на територію, зброя вже буде підготовлена,  розміщуйтеся там спокійно». Агітатори були впевнені, що ми здамо частину і націлювали на таке людей. Думаю, то одна з причин того, що не вдалося уникнути жертв. Мені щиро шкода тих, хто загинув, хто отримав поранення. Вони були обмануті, повірили в брехню провокаторів.

А тоді, увечері 16 квітня, я вкотре попередив усіх, хто прийшов, що військова частина – режимний об’єкт, що я не допущу проникнення на його території і попросив розійтися по домівках. Бажаючі зможуть прийти, коли нам щось загрожуватиме насправді. Я відверто попередив про свої дії, зробив усе, щоб прибулі зробили усвідомлений вибір: розійтися або залишитися.

Представники силового блоку «ДНР» наполягали на своєму. Мовляв, настав час «Ч» і мені потрібно зважитися. Знову дали п’ятнадцять хвилин подумати. Було зрозуміло, що пауза, в першу чергу, потрібна їм, щоб зібрати з силами, перегрупуватися. Їхні люди розосередилися навколо частини: на подвір’ї  сусідньої школи, біля будинків на бульварі Хмельницького і вул. Бахчиванджі.

Ми підготувалися, зайняли оборонні позиції. Бійці розуміли, що потрібно робити і для чого. Через п’ятнадцять хвилин я відповів, що умови загарбників неприйнятні. Після погроз  на КПП полетіли коктейлі Молотова. Ми спробували загасити вогонь, але безуспішно,  коктейлі Молотова залітали знову. Перекрили вхід до частини двома вантажівками,  я відвів людей від КПП. Стало зрозумілим: нас братимуть з боєм.

Спершу штурмовики  намагалися зняти ворота і пройти через палаюче КПП. Наказую бійцям дати попереджувальні постріли в повітря. Значна частина мирних мітингувальників відійшла до проспекту Нахімова. Люди бачили дії невідомих у камуфляжі, нашу реакцію, і багатьом стало зрозуміло:  військова частина не здасться.

Після перших попереджувальних пострілів настала коротка тиша. Спробував ще раз через гучномовець переконати нападників відмовитися від своїх планів. Знову сказав, що діятимемо за Статутом і захищатимемо частину. Ніхто не зайде. Здачі частини не буде. Минуло ще хвилин десять-п’ятнадцять.

Поблизу кафе «Дежавю»  перебувала група чоловіків в цивільному. Вони і керували операцією по захопленню. У кількох упізнав місцевих, кількох бачив уперше. Як пізніше з’ясувалося, то були спеціально спрямовані до Маріуполя «специ» з Донецька.

Мої мирні спроби ні до чого не призвели. Було вже темно, десь близько 21.00.  «Специ» підтягли додаткові сили, частину оточили практично з усіх боків. Почалася повторний штурм, частину знову закидали коктейлями Молотова. Зайнялося овочесховище, нападники намагалися підпалити спортивне містечко, автобокси і автомобілі, які стояли  близько до огорожі з боку вулиць Апатова і Хмельницького. Дехто спробував  пробратися на територію автопарку дахами. На КПП кілька людей в балаклавах зняли ворота, намагалися розблокувати вхід, перегороджений автомобілями.

Доповів своєму командуванню, в СБУ і міське управління міліції про ситуацію. Мені дали наказ діяти відповідно до Статуту і вирішувати на місці, залежності від обставин. Власне, рішення ми вже давно ухвалили, тепер воно було підкріплене відповідними вказівками керівництва.

Коли окремі «активісти» прорвалися до військової частини, ми відкрили вогонь на ураження. Були поранені. Організатори штурму заявили: «Ви пролили кров. Назад дороги немає. Пропонуємо вам випустити ні в чому не винних військовослужбовців строкової служби. Ми зробимо коридор, щоб вони вийшли без зброї. Ті, хто не вийде, будуть знищені!».

Ми відповіли – ні!

Пишаюся своїми колегами і підлеглими – офіцерами, прапорщиками, контрактниками, військовослужбовцями строкової служби, які служили зі мною на той час. Вони справжні захисники, вірні присязі. Правильно розуміли свій обов’язок перед країною і свої завдання. Якби хтось  захотів залишити частину,  відпустив би кожного. Я все розумів. У той момент мені потрібно було точно знати, що на тих, хто залишився, можна покластися.

Пішов тільки один. Маріуполець. Він вийшов з частини без зброї. Його ніхто не зупиняв. Каже, що ухвалював своє  рішення під тиском батьків. Через якийсь час він повернувся в частину. Йому було соромно перед друзями. Він просив вибачення у хлопців, але  розумів, що служити далі з ними не зможе. Знаю, що ним займалася військова прокуратура, але терміну покарання він не отримав. Думаю,  правильно. Бо він не здав зброю, не перейшов на бік противника. Був звільнений за службовою невідповідністю.

Після короткого перепочинку штурм поновився. Кілька людей пробралися в частину поблизу боксів і спортивного містечка. Ми знову відкрили вогонь… Двічі безперешкодно пропускали  карети швидкої допомоги, які забирали поранених «штурмовиків». Наданню допомоги не перешкоджали.

Те, що військові відкрили вогонь дуже дезорганізовувало нападників, які були переконані, що не зустрінуть опору. Спроби штурму вони повторювали з різною періодичністю. Ми тримали позиції. Так тривало десь до півночі. А тоді на допомогу прийшов зведений загін УВС, на чолі якого були нині покійний підполковник Віктор Саєнко та полковник Юрій Горустович. Підкріпленню вдалося деблокувати частину, а протягом години міліціонери  зачистили територію. 64 нападники  затримали, двоє загинули, одинадцять отримали поранення.

По всьому периметру частини знаходили  гільзи, коктейлі Молотова.

Прокуратура проводила розслідування. Наші дії оцінили, як абсолютно правильні і законні.

«Пишаюся кожним військовослужбовцем, хто проходив зі мною службу», – ще раз підкреслив Сергій Совінський, завершуючи розповідь про ті непрості події.