Через трем у пальцях рядки на аркуші паперу покоцані, скалічені криві й криваві… Одяг, який тоді був на мені, зашкарублий од рудих плям крові, нітиться біля смітника. Чекає, коли наважуся спалити його, як ті моторошні дні.

Від вибухів діти кричали не своїм голосом та просили піти додому спати. Я заспокоювала та лагідно пригортала до себе малечу: їм нестерпніше, ніж нам, вони не вміють бороти страх. Вони залазили під мене, судомно охоплювали з усіх боків – ми навіть сміялися з цього.

Близько шостої вечора. Сині сутінки вистелили горизонт і холодна темрява проникла до будинку. Підлогу, на якій ми дубли, густо засіяв бетонний пил. Довкола сірі стіни та й більш нічого. Вибух за вибухом десь близько змушували їх гойдатися; ми були героями моторошної казочки про трьох поросят, в яких одним дмухом знесло хатинку.

Від довгого сидіння заніміло тіло і спітніли руки. Отак узяти дитину за вологе рученя і вже не страшно помирати: воно залишиться назавжди зі мною… Але…

Але у долі свої правила, а у війни – свої. За кілька годин усе стихло, навіть можна було крадькома, переповзти до вбиральні. Непомітно настав каральний ранок.

Їх було троє, один за віком годиться мені в батьки. Зайшли до підвалу: відсутні лиця, автомати наготові. Розстріляли чоловіка та сусіда: «Чтобы некому было тебя спасать». Хапаю дітей, кидаюся до сусідньої кімнати. Марні спроби, тільки додала їм люті. Забрали в мене найменшого, поки я, зв’язана, билася об підлогу та благала змилостивитися. Слізка за слізкою у скрапувала по щоці малого, він не розумів щороблять дорослі дядьки, сунучи йому до рота й не тільки… Я кричала надсадно, але все було як у кошмарному сні, де ти не маєш ради, від якого прокидаєшся в холодному поту і сплакана. Тільки від цього кошмару я не прокинулася й донині. Скільки той дитячий крик тривав, не пам’ятаю. Останнє, що побачила, – посиніле тіло мого синочка біля сволоти, яка нажерлася і хижо тупилася на мене.

Якби хтось застрелив цього нелюда, навіть крізь моє тіло. Аби дістати його чорного мерзотного серця…

… Один сопів зверху, інший збоку, а третій шаленів від очікування. Ручиськ, зашкарублі, давно не миті хапали обличчя, ноги, груди, виривали волосся… Вони ревли, ніби зграя мавп. Різкий біль скував мене, я наче здерев’яніла.

Старшого тримали на прив’язку, примотавши до горла мотузку, щоразу коли він сіпався, вона душила його. Він плакав, заходився леентом, і за це отримував стусани. А потім заплющив очі, так і заціпенів.. Стояти йому довелося два вечори й один ранок, після чого один із них, витверезившись, посадив його на підлогу і просто водив, як собачку на повідку. Дитина не кажучи й слова, виконувала із міцно заплющеними очима, щоб не бачити рідних та оголену, закривавлену маму. А нелюди заходилися од сміху і награвшись з малим, знову бралися за мене…

Наставав четвертий вечір. Вечір порятунку. «Водка» гарно присипає, особливо після тяжких буднів. На збори було кілька хвилин, на роздуми –жодної секунди. У мене залишилася ще одна дитина, яка зобов’яза нажити! Заради нього я піднялася, взяла на столі ножа, яким краяла хліб… Не знаю, де взялася сила перерізати мотузку, вийти майже голою на холод та бігти у темряві з дитиною. Де можуть ячіти наступні «рятівники». Ми сховалися в розваленому сарайчику і тільки-но засіріло, побрели через поле до міста.

Нас побачили літні люди, з автомобіля. Їхали з міста, в евакуацію, і нас підібрали. Знесилена заснула в машині. Люди були налякані нашим виглядом. Прокинувшись, попросила зупинитися, подякувала нашим рятівникам. Ми з сином вийшли і подалися навмання до села під Києвом. Нас приютили, помили, погодували й спати поклали. Через дві доби господарі наважилися спитати, звідки ми і що з нами сталося. Але старенька господиня, глянувши на мене, просто обняла і заплакала.

Не пам’ятаю, коли востаннє мовчки ридала. На очах у синочка. А він дивився по щоках дзебеніли сльози. Була думка податися геть, залишивши сина з новими знайомими. Я не зможу огорнути його тією любов’ю, яку мала до нього. Не зможу дивитися в його личко без сліз. Не зможу говорити з ним, знаючи, що він бачив. Проте жінка заглянула до мене в кімнату і заговорила.

«Знаю, який сором та біль відчуваєш. Здається, ось-ось розірве на шматки. Та глянь на дитину… В ній живі іскри – твої і твого чоловіка. Невже ж твоя материнська любов не здатна загоїти навіть такі рани? Невже не хочеш побачити, як він знову усміхнеться, поцілує, обійме?»

Були довгі ночі без сну, а думки без зрадості. Було лікування. Поволі повертаються сили, кольори, запахи, впевненість. Десь далеко гримлять сухі громи, те мені вже не страшно.

Я не боюся. Я житиму. Син житиме.