Напевно, багато хто так і скаже: польські сенатори настільки любили їздити в Києві Московським проспектом, що не витримали його перейменування на проспект Степана Бандери і вирішили своєрідним чином вшанувати поляків, загиблих в 40-х роках минулого сторіччя на українських землях, ухвалою Сенату.

Вирішили достатньо несподівано. Вранці ще ніби й планів таких не було, а надвечір – ось тобі маєш: «Постанова Сенату Польщі віддати данину пам’яті жертвам геноциду, здійсненого українськими націоналістами щодо громадян Другої республіки в 1939-1945 рр.»

Для мене остаточно не зрозуміло, що і хто заважали полякам робити це раніше поза ухвалою Сенату. Точно знаю: кілька тижнів тому Андрій Парубій провістив, що домовився з польськими колегами –  найближчим часом польський парламент не розглядатиме це питання і не прийматиме подібного рішення. Очевидно, перші кроки пана Парубія в дипломатії стануть для нього розчаруванням. Але, можливо, він після цього зрозуміє, що лише Україна вважає якісь домовленості безальтернативними. Інші країни – гнучкіші у дотриманні свого слова.

Дехто вважає, що Сенат Польщі зреагував не стільки на рішення Київради, а на візит до Варшави Президента Порошенка (на саміт НАТО). Мовляв, ось така форма відплатити за конфуз, який українська сторона вчинила під час візиту минулого року до Києва президента Коморовського. Теж начебто достойна причина поговорити про трагедії минулого, поперекидати кістки.

Знавці і любителі польського, яких немало серед моїх читачів, обуряться: мовляв, моя іронія і сарказм недоречні. Усе це, мовляв, – через річницю так званої “волинської різанини”!

Я не погоджусь. Ті події, які стриманіша українська історіографія називає “волинською трагедією”, окреслюють 1943-1944 роками. А в постанові Сенату йдеться про 1939-1945 роки. Схоже, що вразливі психікою польські парламентарії таки образились на українців одразу за усе. Принагідно, як це часто буває, вразлива психіка заблокувала спомини про інші пов’язані історичні події та феномени.

Блокада пам’яті польських сенаторів виявилась настільки широкою, що нинішні українські території, які під час згаданих трагічних подій були чиїми завгодно, але не польськими, названо (і це норма в Польщі) південно-східними територіями Польщі та її Другої республіки. Тут проблема в тому, що в разі, якщо це були якісь «землі» якоїсь «Польської республіки», то, можливо, і події на них варто трактувати, не як геноцид  (щоб не забулось: сенатори в Постанові, здається, тричі згадали це слово), а як громадянську війну?

Втім нехай розбираються історики. Українські. За польських в усьому вже розібралися їхні сенатори.

А що нам? А у нас затори на проспекті Степана Бандери в Києві меншими не стануть.