Україна тільки-но почала жити за новими мовними нормами, із 30 статтею «мовного закону», а вже маємо шалений спротив. З різних куточків країни чуємо обурливі, зневажливі лементи, ба навіть заклики не виконувати закон, який, буцімто, порушує чиїсь права.

Проросійські ЗМІ в Україні та за її межами аж слиною стікають, нагнітаючи істерію про «порушення прав російськомовних», про «розкол» українського суспільства, яким вони, бачте, так «переймаються». Зі шкури лізуть фейкові експерти, переконуючи, що мовне питання в Україні – нав’язане українською владою.

Всі ці проплачені акції ворожої нам країни, як і поодинокі випадки з людьми щирими, але упослідженими або нетямущими, дуже вже нагадують історію орвеллівського «Великого Брата».

До історії

На противагу царській русифікації України, русифікація більшовицька, радянська поглинала українство, ніби монстр: поширилася тотальним наступом на всі регіони республіки, на весь соціум.

Українськомовні, втікаючи, переїжджаючи із сіл та селищ до великих міст, автоматично переходили на російську мову спілкування. Вона штучно і примусово здобула статусу престижної, «мови міжнаціонального спілкування». Гідне подиву те, як легко і швидко українці «проковтнули» той огидний міф! Хоча деякі механізми тієї бузувірської асиміляції вже описав академік Іван Дзюба. Ще не так давно партійно-господарське керівництво в Києві та обласних центрах говорило російською і пропагувало російську серед підлеглих. А досягти чогось у житті, просунутись кар’єрними сходинками, – без партії Леніна і російської мови про таке годі було й мріяти.

Чи є «разніца»?

Оливи до багаття додав чинний Президент, який у першому вітальному слові озвучив сумнозвісне обивательське «какая разніца?» Його одразу підхопили широкі маргінальні верстви, люди байдужі, з одверто споживацьким світосприйняттям.

Гуляю вулицями рідної столиці, чую, як молоді і старші кияни говорять приємною рідною мовою. Але варто їм-таки зайти до магазину і – о, диво! – з тих самих вуст починають «разговарівать язиком»! Те саме в кав’ярні, у касі кінотеатру… Яким суперклеєм, якими липучками, які чаклуни ліплять до наших душ оте осоружне «спасіба» і «пожалуста»? Доки самі, зі своєї волі топтатимемо свою гідність?

Чинний Президент таки щось знав, підносячи над головою знамено з новітнім лозунгом: «Какая разніца?» Хтось, очевидно, десь прорахував і визначив, який саме лозунг є актуальним для українців XXI століття?

І якщо це так, то нам, на жаль, не допоможе 30-та стаття «мовного закону».

Так, Україна століттями перебувала під пресом Москви. Але ми вже 30 років вільні! Люди, що народились з незалежністю, майже прожили пів життя, а ми досі не здатні себе ідентифікувати. Не знаємо ХТО МИ, але хочемо бути заможними і щасливими. А так не буває.

Що каже закон?

Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» набув чинності ще 16 липня 2019 року. Проте розрахований на декілька етапів. Норми, які набули чинності 16 січня 2021 року, стосуються лише сфери обслуговування, де українська мова тепер пріоритетна над іншими мовами.

Закон жодним чином не забороняє говорити російською мовою. За згодою сторін можна спілкуватись російською чи навіть китайською. Йдеться лише про законне право українців на власній землі отримувати обслуговування державною мовою. Це лише додатковий шанс і моральний стимул українськомовним громадянам говорити українською. Це лише перший крок, аби українці нарешті зрозуміли, що вони – українці. Що ми у себе вдома. І що жахлива «червона імперія» з кремлівською стіною у центрі неминуче конає, хоч і продовжує люто огризатися.