Наприкінці жовтня до Верховної Ради надійшов законопроект, яким ще тільки-но передбачено зобов’язати національні телекомпанії транслювати 75% україномовного контенту, регіональні та місцеві – не менше 50%, а вже «прогресивна громадськість» взяла його на вила критики. Раніше Рада ухвалила квоти на українські пісні – аж 35 «страшних» відсотків. Повторюю, йдеться про українську мову на українському телебаченні і радіо. Що ж тут обурливого?

Громадянин України, журналіст Матвій Ганапольський заявив українською на одному з телеканалів: «У ту хвилину, коли хтось підійде до мене, навіть Порошенко, і скаже, якою мовою мені розмовляти, де, коли в моєму ефірі, з моїми глядачами, це буде останній день моєї роботи в ЗМІ в Україні». Овва, як ми тобі не в лад, то йди собі назад: скатертю дорога, чоловіче, з Богом, – для чого ж комизитися?

«Ми – двомовні. Це досягнення, яке важко собі уявити», – затарабанив Ганапольський.  Наче в діжку бухнув. Людина, навіть дуже багато людей,  можуть володіти і двома, і надцятьма мовами. Але двомовних націй не буває. Французи не заговорять англійською. Євреї втратили державу, але зберегли свою мову, релігію і культуру, тому й повернули державність. Нас закликають до зворотного? Тим більше, для регіональних ЗМІ проектом передбачено лише 50 відсотків української мови. Просто-таки математично-калькуляторна двомовність, але й та чомусь не влаштовує її адепта.

В умовах гібридної війни російська мова стала ворожим плацдармом в інформаційному просторі. Боротьба за права «русскоязычных» в Криму і на Донбасі закінчилася тимчасовою втратою  територій. Лиховісний закон Ківалова-Колесніченка про мови нічого не розв’язав – лише розбрату насіяв, означився однією з передумов нинішньої війни.  Завважте, українці не були готовими до неї ще й через те, що не вважали росіян за нападників. «Мі же говорім на одном язікє», – заявляла значна частина моїх співгромадян,  даючи відсіч «оголтєлим націоналістам-«мовнікам».

Сценарій повторюється. Спершу пісеньки заїжджих «звьозд», потім мудрування прихильників «общих ценностей», а там і танки для  їхнього захисту … І нові натовпи, що штурмують  вже Одесу чи Харків для побудови «другой» України.  Хто, як не сам Ганапольський,  може слугувати прекрасною  ілюстрацією до сказаного . На розігріту ним же російськомовну аудиторію радіо «Вести» минулого року прийшла одіозна  Ірина Гаврілова, яка до цього систематично шокувала суспільство  сепаратистськими та  українофобськими постами в соціальних мережах. Під тиском громадськості нову шеф-редакторку звільнили. Подібне  «утримування» аудиторії,  потенційно прихильної до «руського міра», який  ховається за опозиційні вивіски, давно практикує телеканал «Інтер». Закріпившись на російськомовному плацдармі, тут теж намагалися розвинути успіх, запрошуючи до роботи журналістів-українофобів з Росії.

Відомо, якщо держава не утримує свою армію –  годуватиме ворожу. А коли народ втрачає рідну мову, він переходить на мову ворога і теж утримує його армію. Можна звести стіну на кордоні з Росією, проте ворожий снаряд рознесе її вщент. Але жодній ракеті, жодному снаряду не вбити української мови і культури. Звичайно, ворога на Донбасі  зупинила  не мова, а мужні українські герої. І багато хто з них – росіяни і російськомовні. Та впевнений: вони пішли на війну з ворогом, бо розуміли всю облудність солоденьких казочок про «руський мір», який починається з «двуязичія».

Декан факультету журналістики Київського університету Матвій Шестопал, ще в середині шістдесятих років говорив: «Чому це українець на своїй землі має слугуватися чужою мовою, чому його змушують мати роздвоєний язик, як у змії?» Із завершенням хрущовської відлиги Матвія Михайловича, разом багатьма студентами, які піднялися на його захист, «вичистили» з факультету. Але який злет українства відбувся за часів його деканства! Називаю лише лауреатів Шевченківської премії, його студентів: Василь Симоненко, В’ячеслав Чорновіл, Борис Олійник, Володимир Барсук, Василь Захарченко, Микола Шудря, Олесь Дмитренко, Анатолій Карась…

Микола Фітільов, росіянин по батькові, відомий український письменник -романтик з епохи «Розстріляного відродження» Микола Хвильовий, ще 90 років тому висунув гасло «Геть від Москви!»  Якщо хочемо стати самодостатньою нацією, ми повинні творити свою філософську думку, культурні і моральні цінності, випрацьовувати суспільні інтереси, а не надягати на себе московський секонд-хенд, що заноситься разом з «язиком».

Легендарний письменник-модерніст Валер’ян Підмогильний, чиє життя обірвала куля в горезвісному урочищі Сандармох, говорив, що тоді повірить в українізацію, коли проститутки в його рідному Катеринославі заговорять українською. Він збагатив українську літературу перекладами з французської,  крім іншого, завдяки йому маємо  25 томів  Франса,  10 – Мопассана , 15-томник Бальзака. Мова і культура не лише дають життя нації, вони творять єдиний організм з різних суспільних груп і прошарків, не дозволяючи впасти в маргінальність, бути звойованими чи поглинутими. Ось чому український вчений росіянин Віктор Глушков, перший кібернетик Радянського Союзу, вільно володів українською мовою. Під його керівництвом 1972 року вийшла перша в світі двотомна українська «Енциклопедія кібернетики» .

Маємо, мусимо говорити однією мовою – і в прямому, і в переносному сенсі. Особливо в часи гібридної війни, коли ворог використовує все,  до чого долипають його руки: мову, релігію, історію, естраду. Інакше ми непомітно-добровільно знову станемо купно безродьками під новою імперською «дланню»,  під російські триколори. Мета ворога – роз’єднати націю, роздерти її на різні інтереси і групи,  розхитати, роззброїти морально і в’язати голими руками. Нічого нового. «Усіляке царство, що розділиться саме в собі, спорожніє; і всіляке місто чи дім, що розділиться сам у собі, не встоїть», – говорить  Господніми вустами євангеліст Матвій. «През незгоду всі пропали, самі себе звоювали», – виливав свій біль у вірші славетний гетьман Іван Мазепа, що кинув виклик московському узурпатору Петру І.

Зуби дракона насіяно давно і щедро. Кожне покоління українців тяжко, криваво виполює їхнє страшне отруйне пагіння, а вони сходять і сходять на нашій хлібородній землі.