Багатостраждальна Кубань. Місце, де перевертні від радянської влади вирішили, що здатні переписати історію. Спаплюжити, знищити, уніфікувати під зручний патерн – усе, на що спроможні. І то лише силою. Кубань стала символом безсовісної спроби стерти генокод людей відбиранням домівок, засланням і депортацією, вбивством родичів. Це геноцид, на який влада пішла, щоб узяти в залізні лещата скривджених українців і ще раз показово продемонструвати свою псевдомогутність.

Знімальна група фільму «Кубанські козаки. А вже літ двісті…» (студія «Україна-Світ», 1992 рік, режисер Валентин Сперкач, оператор Сергій Лисецький) мандрувала місцями, де дьогтем брехні вирішили вимазати срібло правдивої історії. Де уже давно не «братський» народ волів нищити все, що не хоче приєднуватися до божевільного ідолопоклонства російським «скрєпам».

Можна змінити ім‘я, домівку, але пам’ять навіть силою не зітреш. Як наприклад, спогади мешканця станиці Полтавської Миколи Івановича Ляшка. Ба ні, не Ляшка, а Ляшкова. І тут російські інквізитори вирішили познущатися над знедоленою людиною, себто забрати в неї останнє, що ідентифікувало її як українця, – прізвище.

Микола Іванович на вигляд звичайний дідусь: опущені плечі, різкі риси обличчя, пишні, схожі на зимове павутиння вуса, нахмурені брови й стиснуті губи. Просте вбрання й запилюжений фартух говорять лише про одне – людина трудяща, працелюб, як належить нашому родакові.

– Ви українці? А хто вас сюди запросив?

Переляк, нерозуміння й подив. Усе це блискавкою промайнуло очима, які, здається, вже встигли побачити чимало за довгий вік. А далі радість, така дитяча, яскрава й ніжна. Неначе майже згаслому вугіллю піддали повітря й воно знову розпашіло приємним жаром. Але поважний дідусь не може це виразити так, як би дала взнаки дитина. Цей ледь помітний блиск в очах вловила лише камера.

І поринає Микола Іванович у спогади. Десь приємні, десь суперечливі, а десь й гнітючі. Згадує історію, але не нав‘язану радянськими чинами. Історію Кубані та її героїв, навіть назви книжок, в яких трактувалися справжні події. Хіба ж не цінні то були часи, якщо всі ці роки людина берегла в серці ці дорогоцінні окрушини пам‘яті? І вже сповнюються надією його очі, бо є люди, яким він може донести правду. Виразний погляд неначе намагається транслювати у свідомість картини подій, не пропустити бодай якусь деталь.

Сором і жаль. Микола Іванович ніяковіє, коли розповідає про те, як онуки й правнуки живуть у брехні, солодко й уміло нав‘язаній новими-старими російськими порядками. Для молодої генерації вже не існує кубанських козаків, їхньої історії. Для молодого покоління це вже радше казки з побрехеньками, у які б навіть маля не повірило. Біль судомить його обличчя, коли промовляє: треба, мовляв, понад сотню років, аби відновити всю істину.

Втрачає силу голос потомственного козака Ляшка, коли пригадує свого батька, якого водночас схопили й вбили «он там, на глинищі» фанатики червоних прапорів. Показує рукою на поля, де росте городина. Так одразу й не скажеш, що ця земля раніше була просочена кров‘ю й вкрита тілами людей, які просто хотіли вільно жити. Без ідеологій, без ієрархій та «вєлікого мєханізма».

У фільмі свідчать люди, котрі прожили життя і пережили багато історичних змін та переворотів. Але навіть попри все це, вони, як і Микола Іванович Ляшко(в), плекають у серці клаптики спогадів, що зосталися після тривалого мордування їхньої нації.

Тридцять літ минуло відтоді, а що змінилося? Той самий сусід, який нищив козацьку українську Кубань, нині посунув ордою на Україну, щоб зламати нам, вільному народову, хребет, знищити, пустити на попіл. Орда не знає меж, а ще ж коли їхній хан божеволіє від всевладдя і безкарності. Лише праведна людина, котра пам‘ятає історію, може вберегти реальність. Злютовані в народ, такі люди стануть єдиною силою проти новітніх загарбників. Переможною силою