Приїздив якось до Чернігова живий класик. Письменник справді Божого таланту. Йому зорганізували пишну зустріч з читачами, в садибі, де мешкав колись великий Михайло Коцюбинський.

Наживо класик, з його розкутою манерою розмовного жанру, виявився не менш цікавим та дотепним, аніж його бестселери – романи, повісті, оповідання, котрі заслужено доскочили Шевченківської премії.

Зустріч була неймовірною для тих, хто розуміється на літературі, хто читає і слідкує за літературним процесом. Була дискусія. Було багато усіляких та різноманітних запитань до класика, на які він так удатно та нестандартно відповідав, що у фіналі до нього вишикувалась довжелезна черга за автографами.

Нашвидкуруч розривався цупкий пакувальний папір і стоси із книжками, мов гарячі пиріжки з лівером, опинялися в тремтячих від нетерпіння руках читальників-шанувальників.

Класик навдивовижу вправно все встигав: і шмаляв коротенькі автографи на титульних сторінках своїх книжок, і мило посміхався людям з черги, і брав гроші за товар, і скрупульозно міряв здачу.

Вклинилися у ту чергу і ми з Василем. Власне, прилаштувалися у її хвіст. За якісь півгодини топтання з ноги на ногу взяв класик гроші й у нас, дав решту, а ми йому з Васильком в один голос: та й ми, мовляв, не щось-якесь, ми теж пописуємо, осьо, дивіться, наші томики…

І тицяємо їх класикові в дарунок… Ще й посміхаємося дурнувато. Хоча у нього його книжки щойно купили, вистоявши чергу…

Класик наші інтелектуальні дари великодушно прийняв, ґречно подякував, і, здається, навіть не глянувши на заголовки, кинув їх в окрему торбу. Наш контакт на тому й вичерпався.

*  *  *

Відтоді минуло кілька місяців. І ось на сторінці того класика у соціальній мережі читаю раптом: «… перебираю свою бібліотеку, що розрослася до непомірних об’ємів. Макулатуру кидаю в мішок…»

І я враз уявив собі зримо, як наші з Васильком книжки – моя гучніше, бо в масивнішій обкладинці, а його тихіше, бо утліша – летять з гуркотом на спід класикового мішка, з визначеним курсом на смітник чи, може, на розпал сусідові, що не так суттєво, бо посутнє інше – він «макулатуру кидає в мішок»…

Не знаю як кому, а мені інколи буває соромно за необачність, через дріб’язковість, через хибне розуміння власної значущості, через, певно ж, упослідженість, брак гонору!

Єдине тішить. На той час я ще не пив вина в компанії іншого класика, Ярослава Ороса, літописця білих горватів…

Ми якось приїхали на Банкову, 2 до НСПУ. Орос, за місяць до пенсії, ще мав там кабінетик, тісний і прокурений. З нами був Віктор, який у студентські роки дружив з Оросом, але відтоді понад 40 років вони не бачились. А тепер зустрілися.

Радості не було меж. Віктор торгує добрим вином. Ми, звісно ж, випили. Закушували дірчастим сиром. І Віктор раптом захоплено каже до Ороса:

– Так ти письменник?! Ніколи б не подумав! І шо ж ти пишеш? Ану давай, подаруй мені книжку. Дуже інтересно, шо ж ти пишеш?

Реакція захмелілого, але поміркованого Ороса була неочікуваною. Наче мокрим мішком накрив:

– Я шо, поц – книжки дарувати? У мене нема моїх книжок. Мої книжки – в крамниці. Іди купи і почитай, якщо тобі інтересно…

Ми допивали вино, доїдали сир, і про книжки вже бесіди не було.