Неможливо переоцінити значення національної освіти у процесі становлення незалежності держави. Складовою частиною освітніх програм є збереження національної пам’яті, святинь, та шанування національних героїв.
Але ці очевидні істини чомусь не  для нашого міста.

Здавалось би, в Полтаві немає відкритого сепаратизму. Та чомусь попри сподівання і вимогу інтелігенції патріотичних містян уперто, рік у рік, очевидно, з чиєїсь керівної злої волі, чиновники фактично бойкотують відкриття пам’ятників Мазепі, Петлюрі, Міхновському, великим українцям, чиї долі тісно пов’язані з нашим містом. Ще на згадці багатьох полтавців прилюдні запевнення колишнього міського голови: мовляв, допоки я у кріслі мера, пам’ятника Мазепі в Полтаві не буде. І таки не поставили.

Зате цей міський голова-мазепоненависник, за попередньої влади програвши перегони і завбачливо чкурнувши од гріхів подалі у тепле і сите закордонне вигнання, оце зволив повернутися, акурат до нових місцевих виборів. Вигулькнув, блудний син, як… єдиний кандидат у мери від пропрезидентської партії. І – о, диво! – великодушно змінив до Мазепи свій багаторічний лютий гнів на куповану милість. Сподвижники кандидата обіцяли знайти гроші на пам’ятник, звісно, якщо полтавці знову всадовлять вигнанця у хлібне крісло градоправителя. Слава Богу, народ на цю масну брехню не повівся, – вже до кольок наситилися нею із стольного Києва: і про «кулю в лоб», і про «закінчення АТО за два дні»… Всього й не перелічити.

Але повернімося до теми освіти.

Полтаві неймовірно пощастило народити людину, яка стояла біля джерела національної освіти України. Мова про першого міністра освіти України в уряді Центральної Ради Івана Матвійовича Стешенка. Про визначного державотворця та одного з первістків, хто впав жертвою терору більшовицьких спецслужб проти України. Його підступно вбили в ніч з 29 на 30 липня 1918 року. Шлях Івана Матвійовича на Голгофу проліг з полтавського вокзалу мимо гімназії на Павленках, яка ще за життя Генерального секретаря освіти України носила його ім’я.

Цікава історія цієї гімназії. Читаємо у полтавського краєзнавця Анатолія Чернова:

«22 серпня 1917 року загальні збори Павленківської «Просвіти» вирішили заснувати українську гімназію імені Івана Стешенка. Губернське і повітове земство виділило для утворення гімназії 10000 карбованців, до добровільного пожертвування мешканців Павленок. Гімназію було відкрито в грудні 1917 року. В ній навчалося 78 хлопчиків та дівчат, поділених на три класи, два з них були підготовчі. 

Директором гімназії було призначено Павла Голобородька – педагога-ентузіаста, який мав університетську освіту та закінчив педагогічні курси в Петербурзі для учителів кадетських корпусів. На цих курсах  Голобородько ознайомився з новими педагогічними течіями і особливо захопився ідеями німецьких педагогів Шарельмана і Гансберга – представників педагогічного естетизму. «Всі ці  ідеї він переробив відповідно до національних властивостей українського народу і до історичних завдань», – писав у спогадах видатний педагог Григорій Ващенко. Незабаром гімназія стала однією з найкращих учбових закладів в Україні. Навчально-виховна робота в ній мала характер справжнього високого мистецтва. Вона захоплювала як учнів так і вчителів. Учні виховувалися у дусі високого християнського гуманізму на українських національних засадах. Всі викладачі гімназії мали університетську освіту. Майже всі вони були ентузіастами-педагогами, палкими українськими патріотами. Вірили, що панування більшовиків скороминуче, що український народ здобуде волю і заживе вільним щасливим життям. До цього світлого майбутнього і готували молодь, прагнучи всебічно розвинути її творчі сили. Математику викладав Іван Марченко, 1892 року народження, випускник Петербурзького університету, учасник Першої світової війни, штабс-капітан.  В 1918 році був секретарем Української Учительської Спілки. У 20-х роках проходив по справі Спілки Визволення України (СВУ). Працював на Кубані в українському педагогічному технікумі разом з Миколою Міхновським. У 1928 році склав українською мовою підручник математики для технікумів. Під час Другої світової війни емігрував спочатку до Німеччини, з 1951 року проживав в Англії. Доктор математичних наук, професор, засновник Спілки Українських Учителів і Вихователів. Помер 1968 року в Англії.

Хореографію і пластику в гімназії викладала Ада Рікторіон. Григорій Ващенко згадує: «Відбувалася година пластики. Провадила її красива жінка, що звалася Ада Рікторіон. Під звуки піаніно рухались хлопці й дівчата в залі, прибраній в українському стилі. Рухи дітей вражали грацією, поєднаною з природністю. Вираз дитячих обличчів свідчив про велике захоплення й задоволення… Нічого спільного з нудними годинами гімнастики!»

Сам Григорій Ващенко З 1918 року працював тут викладачем української мови та літератури. Ось як він згадує про свій перший урок в гімназії: «Перш за все вразив вигляд шкільного класу. Це була привітна кімната, чиста, з добре пофарбованою підлогою, прикрашена квітами в гарних горнятках з українськими орнаментами. На стінах висіло декілька образів у гарних рамках, оздоблених українськими рушниками. Приємне враження справляли й учні. Незважаючи на те, що це були діти приміського міщанства, вони були чисто одягнені: видно, що їх призвичаювали до чистоти й акуратності. Діти виявляли велику активність: уважно слухали пояснення вчителя, з охотою відповідали на його запитання, самі ставили питання вчителеві». Дуже сильне враження на Г. Ващенка справила шкільна вечірка, і не так виконання дітьми пісень та декламацій, як загальний настрій дітей. Він писав: «Саме повітря було насичене піднесеною радістю і щирою любов’ю до школи. В дитячих голосах, у виразах облич видно було, що школа відкрила для дітей незнані їм досі джерела світлої радості, і вони упиваються нею. Школа здавалась  оазою серед похмурої пустелі, де панували злоба, насильство й безоглядна жорстокість…»

Сьогодні ця колишня оаза української освіти у Полтаві стоїть сиротою поряд з торгово-розважальним центром «Київ». Будівля відключена від усіх комунікацій і поступово валиться. Таке враження, ніби хтось наполегливо і цинічно чекає її цілковитого руйнування.

Неймовірно, але факт: будинок перебуває на балансі… обласного управління освіти! Але жодний видимих потуг освітянських чиновників зберегти унікальну історичну пам’ятку міста не помітно.

На щастя, не всі в Полтаві такі байдужі. Знайшлися ініціативні, добрі, не черстві душею люди зі щирими намірами повернути будівлю до активного життя. Нещодавно зустрічався з трьома полтавками. Дві з них ще студентки, але яка потуга правдивої творчої енергії, які вони небайдужі до долі історичної пам’ятки! Знають чого хочуть, мають готову програму відродження славетного дому освіти. Скільки буде сил, допомагатиму їм, але добре розумію: без гуртової волі громади нам чиновницьку байдужість не подолати.

Тому й пишу про це – з надією передовсім на активну підтримку своїх земляків.

ПРО АВТОРА. Григорій Титаренко – знаний краєзнавець, дослідник життя і творчості Івана СТЕШЕНКА. Автор-упорядник найповнішого зібрання оригінальних творів, перекладів, листів славетного українського письменника і державного діяча. Книжка вийшла малим тиражем, її практично немає у вільному продажу. Отож усім шанувальникам українського красного письменства, хто хотів би придбати це унікальне видання, з дозволу автора, надаємо контактний телефон: 050 593 73 84.

 А справжній поет – завжди злободенний. Наче збільшуване скло для нашого зору. Читаємо Стешенка, початок його вірша «Псевдодіячам»:

Хвальби та фраз гримучих сила,
Афекту вщерть набитий кош,
А за душею нігич діла
І навіть хиті ні на грош.
Високі подуми про волю,
Погрози ворогу страшні
І цілий вік за власну долю
Страхи огидливі одні…

Вгадуєте теперішніх? Отож-бо…