Світова статистика свідчить: значна частина населення планети потерпає від побутового насилля. І найгірше, що більшість людей досі вважає це нормою соціальної поведінки. Витоки – у застарілих культурних традиціях. Україна не є винятком. Є ці прикрі відголоски у народних піснях (зокрема у так званих п’яницьких), у прислів’ях («Люби жінку, як душу, а тряси, як грушу»). Та й у класичних зразках української літератури (твори Тараса Шевченка, Івана Нечуя-Левицького, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника).

«Караюча десниця»

До середини XIX ст. більшість правових систем визначала насилля як ефективний засіб зміцнення влади чоловіка над дружиною чи батьків над дітьми. Здавна вважалося: пустити поголос про насилля – визнати винним і себе також. Бо зазвичай побої чи приниження – то покарання за зраду або погане виконання хатніх справ. На цей випадок є давній крилатий вислів: «Диму без вогню не буває». Жінки роками ховали синці за довгими сукнями, а зі сльозами на очах соромилися вийти на вулицю. Коли ж траплялися небажані свідки, жертви обов’язково намагались усіляко виправдовувати своїх мучителів. Розірвати взаємини з насильником вважалося слабкістю та егоїзмом, особливо в родині, де були діти. Що ж то за матір, котра залишить сина чи доньку без рідного батька?!

З дітьми було трохи інакше: жорстокість, казали, один з найефективніших методів навчання та виховання. Насилля над дітьми – це відповідь на їхній непослух, небажання допомагати або на їхню нехіть учитися.

Минали століття, світ багатів набутками цивілізації, а побутове насильство залишалося однією з найболючіших проблем. Залишається і понині.

Нагальна проблема чи перебільшення?

Статистику домашнього насильства зазвичай важко відслідкувати: вона не є цілісною, а часто просто відсутня. Тож аби глибше осягнути важливість теми, я провела своє мінідослідження.

В моєму опитуванні взяли півтори сотні молодих людей, переважно студентів Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка. Результат, можливо, і не репрезентативний, проте красномовний. 62 % опитуваних не з чуток розуміють значення слова «жорстокість», у різних його проявах. 94% респондентів стикалися з насиллям, піддавалися нездоровим проявам психологічної агресії, 55% – фізичному насиллю, 16% – економічному, трохи менше – сексуальному. Як зізналися респонденти, це не могло не вплинути на формування їхньої особистості.

Насильницька «турбота»

Окрім фізичного та сексуального, не менш небезпечними є психологічне та економічне насильство. Якщо фізичне чи сексуальне насилля є прикладом усвідомленої дії, то економічне та психологічне насильство часто ховається за маскою турботи. Той, хто чинить емоційне насилля, може сприймати свій спосіб спілкування як абсолютно нормальний. Таке відбувається, якщо людина зростала в умовах, коли єдиними способами переконати її були залякування чи образа. Про економічне насильство згадують зрідка. Зазвичай тому що ті, хто переживають це насилля часто, неспроможні утримувати себе самостійно. Насильник користується цим і тримає свою жертву в фінансовому полоні, контролюючи її витрати. Обмеження можливості працювати та заробляти гроші – типова ознака економічної пастки, в яку насильник заманює свою жертву.

Насилля у спадок?

Першопричина домашнього насильства – у звичаях та усталених правилах, які передбачають типову поведінку для кожного члена родини. Модель традиційної української сім’ї: чоловіки ініціативні, наполегливі, жінки покірні і терплячі, діти – слухняні. Хлопців змалку привчають досягати мети – попри всі перешкоди. А дівчата зазвичай мають пристосовуватись. Зауважмо, що в таких сім’ях одним з найпоширеніших методів впливу є фізичне та психологічне насильство. Зростаючи в таких умовах, діти сприймають їх як цілком нормальні та дієві. І потім застосовують таку ж модель у власних родинах. Але як такі методи виховання впливають на розвиток людини і до чого призводять? Про це говоримо з практичною психологинею та медіапсихологинею Оленою РОСІНСЬКОЮ.

– Олено Анатоліївно, на Вашу думку, чи варто застосовувати фізичне покарання у виховних цілях?

– Звісно, будь-яка фізична дія, спрямована на беззахисну дитину, неприйнятна. Але тут важливіше зрозуміти, що саме змушує дорослу людину піднімати руку на слабшого. Дорослі люди мають різний душевний стан: погамований гнів, розчарування, відчай, розгубленість через нездатність керувати обставинами. Дорослий не може домогтися від дитини дій за визначеним сценарієм і вдається до фізичного впливу, щоб через страх керувати нею. Такій родині потрібна фахова допомога психолога. Можливо, господар чи господиня в сім’ї переживає внутрішні конфлікти, почувається незатишно в цьому світі, а поведінка дитини стає тим тригером, який спонукає вихлюпнути агресію, щоб зняти внутрішню напругу. Фізичне покарання дуже травматичне для дитини, адже болю завдає той, кому вона довіряє, хто так близько від неї, і мав би її захищати. Часто діти, які зазнали побиття в дитинстві, виростають з відчуттям беззахисності, не довіряють іншим людям або, навпаки, довіряють будь-кому, хто виявляє до них найменшу увагу. Так чи інакше, але подолати наслідки такої травми досить важко.

– А психологічне насилля – теж насилля?

– Психологічне насилля небезпечне тим, що його наслідки дуже важко зафіксувати, задокументувати, тобто довести, що воно вчинялося. Тому й захиститися від нього важко, адже його часто ставлять під сумнів. Слід психологічного насилля не менш серйозний, а то й болючіший за насилля фізичне. Це, звичайно, впливає на розвиток особистості, на її здатність бути собою, вибудовувати власну лінію життя.

– Які наслідки такого «виховання»?

– Наслідки будь-якого насилля катастрофічні для особистості, якщо вона не усуває проблему. Тут усе залежить від форми впливу, задавненості, альтернативних форм спілкування (інші родичі, які показують дитині здорові сценарії стосунків). Навіть подолавши наслідки насилля в дитинстві, людина однак лишається з травмою І це приховано позначається на її житті: невпевненість у собі, недовіра, напади агресії чи відчаю тощо. Тут все індивідуально та потребує глибокого аналізу.

– А тема сексуального насилля у сім’ї?

– Проблема сексуального насилля в родині – це взагалі окрема тема, яка потребує не лише психологічного, але й правового окреслення. Наслідки такого насилля дуже важкі. Це викликане ще й специфічністю теми: мало хто наважується говорити про таке, часто члени родини заперечують ці факти, змовляються мовчати та не помічати. Тому жертва насилля почувається подвійно зрадженою. У нашій короткій розмові можемо тільки констатувати незворотність таких переживань для особистості, і над цим треба фахово працювати. Насамкінець скажу: мусимо розв’язувати свої психологічні проблеми не за рахунок близьких, не агресією. Неодмінно слід звертатися до фахівця.

Розірвати коло

«Розірви коло» – це частина масштабної програми UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення «Комплексний підхід до вирішення проблеми насильства щодо жінок та дівчат в Україні». Програма покликана підтримати процес зміцнення національних механізмів запобігання і реагування на ґендерно зумовлене насильство. Реалізується у 12-ти областях України за підтримки урядів Великої Британії, Канади та Естонії. Ініціатори програми висвітлюють теми насилля та надають допомогу потерпілим. На офіційному сайті https://rozirvykolo.org/ кожен має можливість пройти тест і визначити, чи не перебуває і він у «токсичних» стосунках. Ця платформа – справжній путівник: тут детально розписано як діяти і куди звертатися, якщо ви потерпаєте од насилля. А головне – як зробити це без загрози своєму життю і здоров’ю.

Наприклад, автори радять уникати будь-яких суперечок, що можуть відбутися у кімнаті, де є гострі предмети. Наголошують на тому, що потерпілій особі важливо заздалегідь домовитися про притулок там, де насильник не сподівається її відшукати. Сайт оприлюднив багато історій про реальних жінок та дівчат, які наважилися обстоювати свої права та свободу. А хто бажає проконсультуватися в експерта, може звернутися за телефоном «Національної гарячої лінії з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації».

Фіолетова стрічка — незмінно залишається знаком поширення інформованості про домашнє насильство та його попередження.

Не традиція, а правопорушення

Відсутність законодавчих норм, які передбачають кримінальне покарання за домашнє насильство, звісно, певною мірою «стимулює» такі злочини. Людям годі сподіватись на допомогу, коли частина працівників правоохоронних органів твердо впевнені: «Зґвалтування в родині нема, бо не може бути». Мовляв, це справа сімейна, родина має самостійно розібратися…

Обов’язок правоохоронних органів – забезпечувати правопорядок, захищати інтереси громадян, попереджати та припиняти правопорушення.

На жаль, проблему домашнього насилля взялися розв’язувати на законодавчому рівні порівняно недавно – лише 2011 року. Україна поставила свій підпис під Конвенцією Ради Європи про боротьбу з насильством щодо жінок та домашнім насильством. Утім коли статті цього документу міжнародного права взялися імплементовувати в наше національне законодавство, сталося непередбачуване: проти цього рішуче виступила Всеукраїнська рада церков. Річ у тім, що в документі йшлося: ґендер – це «соціально закріплені ролі, поведінка, діяльність і характерні ознаки, які певне суспільство вважає належними для жінок і чоловіків», а не суто жіноча і чоловіча статі. Церковні діячі були впевнені, що це похитне моральні засади традиційної сім’ї.

Як наслідок цей пункт вилучили, але основні положення конвенції все ж узаконили. Домашнє насилля в Україні нарешті визнали кримінальним злочином.

«Моя хата скраю»

Байдужість – хвороба, через яку домашнє насильство ввійшло у життя людей, стало тяжким супутником людини від її народження. Рідко хто з нас не був бодай свідком морального чи й фізичного насилля. У сільських обійстях, у міських багатоповерхівках часто чуємо крик по допомогу, ненормативну лексику, розпачливий дитячий плач… На жаль, мало хто наважується стати на захист скривдженого. Звісно, кожен вирішує сам як чинити в такій ситуації. Можна робити вигляд, що нічого не відбувається. Можна увімкнути голосніше телевізор, можна відвернутися, пройти повз, сподіваючись, що на допомогу кинеться хтось інший. Хто має співчуття і людську гідність, якої почасти бракує комусь із нас.

На світлині — карикатура Жана Гранвіля «Qui aime bien, châtie bien» («Б’є — значить любить»)