Для людини, яка хоч раз цікавилася темою «Розстріляного відродження», кіноісторія про будинок «Слово» у Харкові не буде новою. І нехай такий просвічений глядач іде на сеанс з думкою, що вже наперед знає кінцівку, передбачуваним фільм не видасться.

Режисер Тарас Томенко разом зі знімальною групою створили кіно значних масштабів. Від дизайну інтер’єру в квартирі Хвильового і до характерів та відомих цитат українських митців – все у фільмі автентичне. Дивлячись на екран, віриться, що побут українських письменників був саме таким. Чорно-біла картинка, костюми та декорації занурюють в атмосферу Харкова 1927 року.

Звісно, не лише первозданним антуражем порадувала кінострічка. Зірковий склад акторів майстерно відтворив найвпливовіші постаті української культури 20-х років минулого століття. В’ячеслав Довженко (Микола Хвильовий), Дмитро Олійник (Володимир Акімов), Андрій Ісаєнко (Майк Йогансен), Марина Кошкина (Галя), Андрій Май (Володимир Сосюра), Юрій Одинокий (Менер), Валерія Ходос (Раїса Троянкер) та інші додали своїм персонажам індивідуального колориту.

Особливих овацій заслуговують оператор та постановник світла. Чорно-білий фільтр вимагає геть іншої роботи зі світлом та тінню. Але те, як майстерно з ними «грається» постановник, збурює у глядача бажання поставити фільм на паузу та пильно роздивлятися застиглий кадр. Тут «у грі» операторський талант Михайла Любарського. Його бачення композиції та професійні навички творять справді неповторні ракурси, а незвичні точки зйомки викликають щире захоплення від першого ідо останнього кадру.

Та хоч від екрана й важко відвести погляд, були епізоди, коли ледь стримувалася від того, щоб не затулити собі вуха і не заплющити очі. Режисер порушує не лише тему репресій літераторів. Є тут і сцени сексуального насилля і вони таки огидні. З морально-психологічної точки зору – не як сприйняття кінотвору.

Насилля, Голодомор, репресії, зради. Фільм «Будинок «Слово». Нескінчений роман» – це не просто ігрова документалістика. Це художній погляд на трагедію української культури. Герої кінокартини – не лише живі люди, героєм є і сам будинок, в якому розгорталися події. Він мовчазний глядач неминучої розв’язки, яка очікує його мешканців. Це пастка, що ховається за таким бажаним ликом свободи.

Символізм, метафоризм, зламані долі… Кожна сюжетна лінія довершена. Творець розказав усе, що хотів.