Напередодні Дня українського кіно в Києві, на лівому березі Дніпра, на Березняках, навпроти будинку, де останні 16 років свого земного шляху мешкав славетний Іван Миколайчук, урочисто відкрили сквер, названий на його честь. І заклали камінь на місці, де буде споруджено пам’ятник видатному кіномитцеві.

Цього року йому виповнилося б 75. Мине час і бронзовий Іван Миколайчук з постаменту дивитиметься на будинок № 5 по вулиці, яка від лютого цього року має його ім’я. Вулицю не просто перейменували, а капітально відремонтували дорогу, тротуари, обладнали пішохідні переходи, розбили затишний сквер. Хіба що на будинку, поруч з меморіальною дошкою, де барельєф усміхненого Миколайчука, все ще висить старий покажчик «вулиця Серафимовича, 5». Та нехай. Це ж краще, ніж свіжа яскрава табличка перейменованої вулиці, але зі старим розбитим асфальтом та покаліченими часом і «героями паркування» тротуарами й газонами… Хвилює інше. І нині на виду давнішня осоружна хвороба наших чиновників: урочистим славослов’ям «забронзовити» знамениті імена, в улесливій казенній старанності позбавити людяних рис навіть пам’ять про наших достойників. Та поки живуть Іванові друзі-побратими, з якими спільно творилася класика українського поетичного кіно, наші сучасники, ми з вами, маємо можливість почути спогади про зовсім іншого Миколайчука – щирого, щедрого на дотепне незлостиве гостре слівце, напрочуд музикального. Талановитого в усьому, за що брався…

– З Іваном Миколайчуком я познайомився на зйомках фільму «Захар Беркут», – згадує нині метр операторського цеху, а тоді студент ВДІКу Юрій Гармаш. – Це були неймовірні дні. Зйомки проходили в Киргизії високо в горах. А по завершенню знімального дня їхали на «базу» всі разом: Іван Миколайчук, Кость Петрович Степанков, Борислав Брондуков, інші актори. Дорогою заїжджали в якийсь киргизький аул, купували ящик шампанського, вкритий товстелезним шаром пилу, бо у місцевого населення цей напій не користувався популярністю. Отак потроху пили шампанське, і серед киргизьких гір лунали українські пісні. Це фантастика! Шкода, але відео тоді не було, щоб зняти такий чудовий епізод: Киргизія, гори, аули, а довкола лунають українські пісні. А потім була робота над «Вавилоном ХХ». Усе починалося дуже просто. Я сидів на студії біля павільйону, повз проходив Іван, підсів до мене, пригостив «Мальборо», закурили. І він сказав, що як режисер зніматиме картину за романом Василя Земляка «Лебедина зграя». Отак відбулися мої запросини. Зняли цю картину, потім була «Така пізня, така тепла осінь». У планах Івана було ще два фільми. Один з них – «Небилиці про Івана». Але її знімав вже Борис Івченко, з яким вони спільно працювали на «Пропалій грамоті». На жаль, вже без Івана…

– З Іваном познайомився на фільмі «Бур’ян», де він знімався у ролі головного героя Давида Мотузки, – тепло усміхаючись, пригадує славетний кінохудожник Анатолій Мамонтов. – У фільмі також знімався Борислав Брондуков,  грав персонажа на прізвисько Гнида. І коли Брондуков захворів, в усіх проїздах на коні замість нього знімався я. Якось приходить до мене Борислав, каже: «Іван кличе до себе в гості». Прийшли до нього, Миколайчук відчиняє нам двері, дивиться на нас усміхаючись: «О, дві Гниди прийшли»! А коли ми зняли «Вавилон ХХ», то кінокритик Ілля Вайсфельд з «Советского экрана» написав: у кожній кінокартині є якийсь художній штрих, що наштовхує на роздуми. Наприклад, у фільмі Микити Михалкова «П’ять вечорів» – телевізор з лінзою, а у «Вавилоні ХХ» Миколайчука – віденський стілець. Так той віденський стілець вимудрував я. Іван вирізав з журналу ту статтю Вайсфельда, приїхав до мене, і каже: «На, почитай». А згодом питає: «Ти не жалкуєш, що подарував мені оту ідею з віденським стільцем?». –  «Іване, якби в мене була можливість, я тобі подарував би меблевий гарнітур з карельської берези, а не те, що якийсь стілець», – кажу йому. – «Правда?» – – «Правда». – «Ну, тоді пішли обмивати гарнітур», – сміється Іван. Отак згадую його – живого, вродливого, життєрадісного…

– З Іваном Миколайчуком були знайомі кілька десятиліть, починаючи з його першої курсової роботи «Двоє», – веде розповідь композитор, народний артист України Володимир Губа. – У цьому фільмі Леоніда Осики, який тоді переходив з ІІІ на ІV курс, знімалося тільки дві людини: Іван Миколайчук і Антоніна Лефтій. На превеликий жаль, ця робота зникла. І я часто кажу: якщо вона в когось збереглася, її негайно треба повернути широкому загалу. Це була б неймовірна подія у нашому кінематографі. Та й не лише українському. У кінокартині «Двоє» – жодних слів. Тільки музика, зображення, і прекрасний дует – Івана Миколайчука й Антоніни Лефтій. З часом вона стала дружиною Леоніда Осики. Музику записували на кіностудії Довженка. І я попросив Осику, щоб туди, де відбувався запис, нікого не пускали. Не тому, що це була таїна. Тоді, як, певне, і зараз, це були рідкісні пошуки видобування різних станів і окремих звуків. Тієї музики, яка перебуває на межі і може переходити в стан шумів. Це досить непросте явище, коли на стикові різних емоцій і сфер можуть виникати різні почуття… Одним словом, це було дуже непросто. Не буду переказувати зміст цієї картини. Івана все цікавило. Він якимось чином довідався, де і коли відбувається запис музики. І коли була пауза в нашій роботі, він заглянув, надзвичайно зосереджений. «А що тут і як відбувається? Тут же нічого і нікого нема»,  – питає дуже обережно. Знаєте, не увірвався, наче метеорит. Я кажу: «Ваня, я записую один». А чому один – можете здогадатися. Бо і тоді віднайти фінанси для реалізації того чи іншого музичного рішення, одним словом, оригінальної музики, було складно. Мені довелося неймовірно сконцентруватися, зосередитися, щоб фактично через один інструмент, інструмент геніальний – рояль – передати всю гаму почуттів і емоцій. Тоді на студії був більш-менш скромний інструмент. Це навіть й добре було. Не досить настроєний. І це також добре. Тобто, навіть через такі вади можна іноді переходити на певні якісні музичні рішення. Запис музики – одна зміна, тривав чотири години. Я хвилювався, бо аналогів такій роботі не було. Це робилося вперше. Можна сказати, що я ризикував. Леонід Осика за цим уважно спостерігав. Мені здавалося, що він був також неймовірно зосереджений. Ну а потім ми всі разом пішли (страшенно не люблю цей вислів) «підкладати» музику – поєднувати із зображенням. І дивно, навіть я був здивований: перші епізоди фільму, через брак часу, було знято з одного дубля, але всі вони увійшли до кінокартини. Звукорежисера на картині не було, і я запропонував, щоб трішки розширити можливості сприйняття, додати «простору», – використати у стрічці шуми моря. Це для мене велика печаль, і досі я відчуваю мистецьке горе, що така картина десь у когось захована. Мені не хочеться вірити, що фільм «Двоє» зник безслідно. Цю картину я вважаю «альфою і омегою» поетичного кіно України. Що б там не казали, це перша естетсько-вишукана кінострічка, досі такої в Україні не було. Та й аналогій немає і, можливо, не буде найближчим часом. Навіть ризикну так сказати: з неї почався відлік поетичного кіно України, специфічно-елітарного. Це були далекі шістдесяті роки. Отак ми з Іваном Миколайчуком познайомилися. Потім у нас з ним була картина, яку вже деякі називають класикою. Кажуть, її вже вивчають майбутні кіномитці у Польщі. Я вдячний Леоніду Осиці, який запросив мене до роботи над картиною «Кам’яний хрест». Безперечно, з Іваном Миколайчуком ми спілкувалися. Спочатку він до мене придивлявся, мабуть, не часто бачив «живого» композитора. А потім потроху почав розпитувати, звісно, ми перейшли з ним на «ти». «А як ти бачиш, відчуваєш?», – розпитував мене Іван. У відповідь казав, що мушу вживатись в цей феєричний прекрасний край, дивовижне інтонаційне середовище. Поетичне кіно багатовекторне. Однак суто естетське кіно, вишукане, почалося саме з фільму «Та, що входить у море».

– На могилі Івана Миколайчука стоїть козацький хрест, – каже співачка Валентина Ковальська. – На тому хресті висічено:

«Ой устань, козаче,
Устань, молоденький.
По діброві ходить-блудить
Твій кінь вороненький.

Нехай собі ходить,
Нехай собі блудить,
Прийде тая годинонька,
Що він мене збудить».

І це так знаково, бо колись ми з Марічкою Миколайчук і Ніною Матвієнко співали Іванові цю пісню. Він по тому сказав: «Так, дівки, щоб ці останні два куплети були написані на могилі». І так воно сталося. Маю надію, що той кінь – образ, символ України, збудить наш народ, збудить Івана. Бо коли ми останнього разу йшли від могили, попросивши благословення, в мене якось само-собою вирвалося: «Іване, ну пора вже вставати»… Іван для нас є символом, легендою українського кіно. Бо при житті він був Героєм свого часу. Його всі любили, всі знали, до нього всі тягнулися. Він був центром і Учителем. Іноді на землю спускаються люди у подобі вчителів. Вони не виділяються серед нас. Але ми намагаємося бути схожими на них. І справді, Іван Миколайчук є вчителем. Не тільки для тих, хто був біля нього у ті часи. А й зараз. Для нас усіх. Він вчить нас як жити на цьому світі. Він підняв українську народну пісню до таких висот! Це при тому, що наша пісня має всесвітнє значення. Але саме так, як він використовував у фільмах українську пісню, він її підняв на ще вищий щабель, на вищий рівень. Він приніс її в українське поетичне кіно. Адже у фільмі «Пропала грамота», в інших картинах, він використав стільки пісень! А скільки знав напам’ять: колядок, щедрівок, козацьких, стрілецьких пісень. І нашому тріо «Золоті ключі» (у складі Валентина Ковальська, Ніна Матвієнко, Марія Миколайчук. – А.М.) був великий здобуток від спілкування з Іваном Миколайчуком. Бо він весь час поповнював наш репертуар: «Дівчата, а вивчіть пісню «А вже років 300, як козак в неволі». І ми її записували до фільму «Пропала грамота». Прямо над Пслом, на Полтавщині Іван поставив мікрофони, і ми утрьох співали… Але ця пісня не увійшла у фільм – її вирізали. Ми навіть слова там змінили. Замість «під московським караулом у ярмі», ми співати «під турецьким караулом». І все одно вирізали. Цей запис навіки пропав, про що я дуже шкодую… Отака була доля Івана. Справді, йому не давали працювати. Буквально за 10-15 років він створив стільки – 34 фільми, 2 власні режисерські роботи, 9 сценаріїв… Актор, філософ, сценарист і музикант. Бо всі фільми, які він знімав, – сам до них знаходив музику. Згадую той геніальний перехід у фільмі «Вавилон ХХ»: звучать українські пісні в епізоді, коли стріляють у Івана на Водохреще, і тут вривається якась, неначе з іншого світу, молдавська мелодія. І вона там актуальна, як звучить! Та мелодія органічно вписалася у фільм. Так само як в «Пропалій грамоті» звучить «Козацький марш». Коли відбувався запис музики, Іван попросив диригента: «Дозвольте я диригуватиму». І сам керував оркестром при записі «Козацького маршу». Для мене немає кращого виконання, ніж те, що звучало у фільмі «Пропала грамота». Там стільки таких глибоких музичних акцентів, такого наповнення!

Ми дуже часто бували у них вдома. В Івана і Марічки. Можна сказати, стали членами їхньої родини. Саме пісня об’єднала нас. Бо тріо «Золоті ключі» і створено було у хаті Івана Миколайчука. Ми там вперше втрьох заспівали. Іван тоді сказав: «Ну, дівки, ви мої»! Івана та Марічку об’єднувала не тільки рідна Буковина. Їх об’єднувала українська пісня і вічне кохання. Оце їхнє вічне кохання – був птах з двома крильми. Як Марічка любила Івана! Іван відповідав їй тим же. Його життя розривалося на фільми, ролі… Він сказав перед смертю: «Марічко, в мене була тільки ти. Одне велике кохання». Марічка досі береже те кохання. Такі пари ніколи не розходяться. Бо це їхній світ, їхній космос.

– У Вікіпедії можна прочитати, що Іван Миколайчук написав 9 сценаріїв. Це не так, він написав 11 сценаріїв, –  розповідає письменник, перекладач, журналіст, сценарист, режисер Владислав Таранюк. – Вони вийшли окремою книжкою, яка так і називається «Сценарії Івана Миколайчука». Ми разом з пані Марічкою Миколайчук розшукували зниклі сценарії. Це були майже детективні пошуки. Зрештою ми їх знайшли. А ще розшукали декілька розгорнутих синопсисів. Це такі сценарні плани – що за чим відбувається, на їхній основі вже пишуться сценарії. І як сказав Вадим Скуратівський на презентації книжки сценаріїв, Іван Миколайчук, представ перед читачами як прекрасний український літератор. З його відходом ми втратили велике ім’я в літературі. Іван Миколайчук знімався в Болгарії, у стрічці «Третя після сонця» режисера Георгія Стоянова. Але у нас ніхто не бачив того фільму. Його взагалі 40 років ніхто не бачив. Ні в Україні, ніде. До 70-річчя Івана Миколайчука ми намагалися знайти цю стрічку. Однак, придбати права на неї коштує грошей. Одну копію нам подарував мій болгарський колега, в якого велика колекція фільмів. Отак цю копію я привіз в Україну. На жаль, ми не можемо показати цю картину у великих залах. В ній Іван молодий, неповторний. Інша стилістика. Виявляється, режисер цієї картини навчався разом з Романом Балаяном у Москві. На той час під назвою «Червоні коні» світом пройшов фільм «Тіні забутих предків». Іван Миколайчук був уже відомий, і Георгій Стоянов запросив його на зйомки. Є переказ, що саме тоді у Болгарії перебував Жан-Поль Бельмондо. І захотів познайомитися з Миколайчуком, якого бачив у «Червоних конях». Іван не знав французької, Бельмондо – ані української ані російської. Почали шукати перекладача, а потім вирішили – двом акторам, та ще Івану та Жану товмач не потрібен. І вони, познайомившись, почали спілкуватися, та так завзято, що Бельмондо ледь встиг на літак. Іншу бувальщину розповіла мені Марічка Миколайчук. Іван після зйомок в Болгарії повертався потягом додому. І розповідав колегам, що його прийде на вокзал зустрічати дружина. «А ти її сповістив, що їдеш?», – «Ні», – «А як же вона приїде?», –  «Приїде!». І яким же було здивування колег, коли на пероні побачили Марічку. А ще за час зйомок на Балканах Миколайчук вивчив болгарську. І у фільмі «Третя після сонця» Івана розмовляє болгарською так, що дубляж ролі болгарським актором був не потрібен.

– Кажуть: «Святе місце порожнім не буває». А я б заперечив навіть цій біблейській істині, – зазначає актор Іван Гаврилюк. – Скажіть, не стало Івана Миколайчука, – хтось заповнив це святе місце? Хтось є замість нього? Йому Господь визначав дружбу. Він дружив з Леонідом Федоровичем Биковим – хтось замінить таких людей? Дивлюсь сучасний кінематограф – хоч би щось близько! Щоб були такі глибокі очі, щоб була ота філософія в тих очах! Є? Нема. Порожнеча! Суцільна порожнеча: сюжети ні про що – хтось когось полюбив, когось вбили… Так, в основному – вбили. А щоб хтось зняв про те, звідки ці люди пішли, чому на цій землі живуть. Це була тема Івана Миколайчука. Він був філософом, окрім того, що був артистом. І писав, писав, писав… Є такі люди зараз? Нема! Боже, ми щасливі, що його знали, були поруч. Друзі проявляються не тільки в чарці горілки, а в тому, якими їх пам’ятаємо. Якби не було Івана Миколайчука, не було б ані мене, ні моєї дружини. Так, ми б фізично були. Але не відбулися б як люди. Це дякуючи Іванові і Марійці Миколайчуковій. Бо вони відчинили двері своєї оселі і відкрили свої душі для нас. Він нас чує…

– Я щасливий, що в моєму житті була така людина, як Іван Миколайчук, що в мене є спільний з ним фільм «Бірюк», – продовжує кінорежисер Роман Балаян. –  Додати можу лише те, що завжди кажу: все, що робив Іван, і як мислив Іван, – таке враження, що він до свого відходу не відривався від материнського молока, від материнської груді. Все, що він робив, було настільки натуральне, від землі, від тієї атмосфери, де він зростав… Усе це залишилося в ньому. Оцей наїв, міфологізм – він це передав усім фільмам, в яких він знімався. До речі, в усіх фільмах, в яких він знімався, я відчуваю де і що він підказав. Наприклад, у фільмі «Білий птах з чорною ознакою» – у батька, коли він переходив річку, задзвеніли будильники. Питаю Івана: «Ти придумав»? Каже: «Я». Так само у фільмі «Комісари» пам’ятаю характерні репліки. Питаю про це Миколу Мащенка, а він: «Так, це Іван придумав»… Для мене не має значення – ювілей чи не ювілей. Я пам’ятаю його. Щотижня дзвоню його дружині – Марічці. Вона для мене – рідна людина. Чим можу, допомагаю. І я не відділяю Марічку від Івана. Поки є Марічка, допоки є наше покоління, яке бачило Івана, – усім їм зичу довголіття. Чим довше вони житимуть, тим більше згадуватимуть Івана, і свої спогади передадуть прийдешнім поколінням…

(У матеріалі використано світлини Сергія МАРЧЕНКА та Андрія МИХАЙЛИКА).