Україна отримала незалежність у 1991 році, коли вражена цвіллю тоталітаризму система Радянського Союзу склалася, неначе картковий будиночок. Колишні радянські республіки Балтії поспішили влитися у Союз Європейський, а для гарантії  власної  безпеки – у блок  НАТО.
В ЄС, США і НАТО чудово розуміли, що Російська Федерація, яка на той час перебувала в занепаді і під окупацією криміналу, рано чи пізно заявить свої претензії на світове лідерство, відкинувши геть «чужий і чуждий» лібералізм. Зрештою, так і сталося. Для повернення і розширення впливу  Росія потребувала сателітів, передовсім серед колишніх союзних республік. Основними донорами у європейській частині для неї лишалися слов’янські Україна і Білорусь, а на Кавказі – православна Грузія. Їх Росія використала  як своєрідний  бар’єр перед зростаючим впливом НАТО, нав’язавши умову лишатися у позаблоковому статусі.

Після Будапештського меморандуму

Тоді Україна втратила не просто найпотужнішу зброю. Вона показала залежність від сусідньої імперії, яка нібито гарантувала їй безпеку. Реальних гарантій, крім декларації про наміри, скріпленої підписам кількох очільників держав – «сильних світу сього», Україна не отримала. Навіть за наявності одного з найпотужніших військових угруповань у Європі, яке також підлягало тотальному скороченню, наша країна не могла б вести війну з блоком СНД, який опинився під впливом Москви.

Вступивши до НАТО, Україна отримала б справжню, міцну і стовідсоткову гарантію ненападу не тільки з боку країн Заходу, але, найперше, з Росії та її сателітів. Зрозуміло, що Москва навряд чи наважилася б воювати з  передовою збройною потугою світу, яка, повторюся,  рятує нині пострадянські країни Балтії.

Що втратила Україна?

Розміщення військових сил союзників у прикордонних регіонах, моментальне розгортання сил оперативного реагування у разі конфлікту швидко б охололо гарячі голови російських генералів.

Але з НАТО нам не засвітило. Бо Збройні Сили України мали відповідати стандартам військового блоку. Тепер залишається лише руками розводити: якби влилися в Альянс, мали б нині якісно іншу  армію – технічно, організаційно, кадрово. Напевне, це врятувало б Збройні Сили України від розкрадання, як то було з «Укроборонпромом» у часи президентстсва Петра Порошенка.

І що надважливо – «натовський статус» України зміг би вибити ґрунт з-під російських збройних сил у Криму, дозволив би надати військову допомогу Грузії та Молдові і зберегти територіальну цілісність цих країн. Росія була б затиснута на своїх кордонах з Півдня і Заходу, а її вплив на пострадянському просторі істотно послабився б. Але найголовніше – локальні гарячі війни у регіоні стали б неможливими. Крім цього, кардинально ослабла б світова потуга збройних конфліктів, оскільки фактична військова блокада не дозволила б Росії оперативно розгортати свою армію на різних напрямках.

Куди далі?

Марно сьогодні говорити чому так трапилося і хто винен, що Україна не відчинила двері в НАТО. Очевидно, винні в цьому передовсім українські політики, які сіли на «багатовекторний» шпагат між Москвою і Брюсселем. Але й західні лідери мають у цьому тяжкий гріх: не вірили в українську перспективу і аж занадто дослухалися до обіцянок Кремля, до декларативного миролюбства тих, хто, за дотепним висловленням французького дипломата Астольфа де Кюстіна, «живе і мислить, як солдат армії завойовника».

Так, Україна потребує членства в НАТО. Це один із шляхів до зупинення локальних конфліктів на пострадянському просторі, відновлення дієвості міжнародного права і принципів мирного співіснування. Зрештою, історія дає нам уроки не лише для того, щоб ми їх засвоювали. А щоб більше не робили помилок.