1989 рік, Чернівці. Майорять синьо-жовті стяги, тут і там з натовпу виринають міліціянти з кийками, поміж людьми панують щирість та єднання, а поки ще нікому не відомі виконавці, заспівують відновлення незалежности, створення вільної країни. Це все про фестиваль «Червона рута».

– Це ж тільки 1989 рік – «саюз нєрушімий» ще здається таким непорушним, – згадує один учасників фестивалю бард і перекладач Віктор Морозов. – Усевладність КДБ практично не піддається сумнівам, а його співробітники, майже не криючись, зафіксовують усе, що відбувається, на плівку для, цілком можливо, майбутніх арештів.

Проте дух свободи, ідеї державности, про які поки що гуторили лиш упівголоса, радянська тоталітарна машина не могла спинити. В умовах «перебудови» та послаблення тиску, голоси українців лунали все гучніше, а той фестиваль української пісні позначився в нашій новітній історії світоглядним кроком, після якого зміни стали незворотними.

Ідея музичного фестивалю, основою якого мала бути сучасна українськомовна музика, виникла в інтелігентських колах у середині 1980-х. Галина Тельнюк, учасниця дуету «Сестри Тельнюк», пригадує, як таку подію обговорював з приятелями її батько, письменник Станіслав Тельнюк.

Про потребу створити конкурс під назвою «Червона рута», за участі композиторів будь-якого рівня професійності, писав в одному з грудневих, 1987 року, номерів газети «Молодь України» журналіст Іван Лепша. Зрештою всі зацікавлені об’єдналися навколо ідеологів і майбутніх співзасновників «Рути» – музикознавців Тараса Мельника, Анатолія Калениченка та Олега Репецького. Через роки нищення, пропагування меншовартості та браку майданчиків для просування українська пісня мала лише офіційну народну версію. В неї, звісно, були свої слухачі, проте вона не могла задовольнити потреби широкої авдиторії. Молодь здебільшого від неї відсторонилася, прийнявши факт, що щось «круте» та цікаве може бути лише іноземним, часто саме російським.

Звісно, інша музика теж була, проте по радіо її не виконували та й по телебаченню не «крутили». За словами Анатолія Калениченка, зазвичай молодіжна альтернативна музика звучала по підвалах. Тож, переконавши комсомол дозволити захід як молодіжний та знайшовши фінансування від заводів та колгоспів (280 тисяч карбованців), організатори відправилися шукати виконавців. Де шукати те унікальне та своє як не у регіонах?

Андрій Миколайчук згадує, як ішовши рідною Уманню побачив оголошення про відбір виконавців. Як вирішив, що це для нього шанс, і не прогадав: зі звичайного вихователя дитсадка перетворився на справжню зірку «Червоної рути». Виступав він босим, виконуючи пісні зі свого репертуару для весільних свят, проте через суспільні настрої, жартівлива «Підпільний Кіндрат» було сприйнято як пісню про підпільний рух й оцінено оплесками.

Марійка Бурмака, нині народна артистка України, а тоді 18-річна дівчина, яка закривала сесію, розповіла, що познайомилася з організаторами і теж вирішила долучитися до заходу. Тоді закохалася у поезію Олександра Олеся і на фесті виконала пісні на його вірші, за які потім її викликали на серйозну розмову в рідному Харківському університеті.

Відбір тривав понад рік, проте саме так вдалося відшукати ту молоду кров, якої так потребувала сучасна українська пісня. Так до списку учасників доєднались, тепер легендарні «Брати Гадюкіни», «Кому Вниз», «Воплі Відоплясова», Сестричка Віка, Тарас Курчик, Василь Жданкін, та й уже згадані співці. Загалом було понад пів тисячі виконавців з України, Канади, Аргентини, США, Польщі, тодішніх Югославії і Чехословаччини.

На жаль, пошуком фінансування та виконавців випробування для організаторів не завершилися. За кілька тижнів до проведення комппартія все-таки розгледіла націоналістичні мотиви в українській пісні та заборонила фестиваль. «Руту» врятував Кирило Стеценко, онук славетного українського композитора. Він виступив на з’їзді Народного руху України з проханням підтримати захід. І під натиском громадськості номенклатурі не лишалось нічого іншого – тільки дозволити фестиваль.

Рятувати «Руту» довелося і від погодних умов, адже в Чернівцях на той час небесна канцелярія запланувала дощі. Задля безхмарного неба з гуцульської Верховини спустився мольфар Михайло Нечай. Не можна точно сказати чи то його магія, чи сила пісні вплинули, проте з 17-го по 24 вересня з неба не впало ані краплинки.

Крім жовто-блакитного стяга, фестиваль мав свій, що символізував кожний пісенний блок. Першим двом дням, коли виступали поп-музиканти, відповідала його червона смуга. Це колір спокуси, любові та крові, пояснює Кирило Стеценко. Рок-музика асоціювалась в організаторів із чорною фарбою землі, війни і сили, чоловічого і повстанського духу.

– Якщо чорний був символом рішучості, готовності до смерті і противагою любові, то що мало бути третім? – підводить Стеценко до барви останнього конкурсного блоку, бардівського. – Основою української співаної поезії є кобзарство. А це проповідники, які блукають серед мирян за межами церкви просто неба. Так виник колір святості і мудрості, духу і неба – білий.

Мав фестиваль і свою символіку і навіть газету, яка вийшла у шести номерах і сповіщала програму та основні події фесту. А головним гаслом стало: «Україна – це не минуле, Україна – це майбутнє».

Проте на святі не всі прапори були запланованими. Через патріотичні настрої глядачів та недвозначний підтекст більшості пісень, влада зігнала на стадіон бюджетників з червоними знаменами, прикрашеними серпом та молотом. Міліціянти влаштовували перевірки, били та не пускали студентів. Про це виконавці відкрито говорили зі сцени. Зокрема переможець конкурсу Василь Жданкін розпочав свій виступ словами «Настала осінь: дні стали коротші, а міліцейські кийки довші».

В кінцевій кульмінації заходу володар гран-прі фестивалю заспівав те, що зі сцени не звучало багато десятиліть. Перші акорди, вочевидь через надмірне хвилювання, були невдалими, проте згодом до Жданкіна доєдналися Віктор Морозов та Едуард Драч, і стадіон та й уся Україна з телеекранів почули триголосе виконання «Ще не вмерла України». Славня, який уже за два з половиною роки став офіційним державним.

– Весь стадіон підвівся і почав співати майбутній Гімн Незалежної України, – згадує громадський діяч Орест Данилевич, – То була щемлива мить, у багатьох на очах заблищали сльози. Це був справжній апогей фестивалю. Вперше в Радянській Україні звучав наш гімн у виконанні десятків тисяч громадян.

Виступ закінчився знаковим «Слава Україні!» та відповіддю мільйонів (вголос чи подумки) «Героям Слава!».

Багато свідків та дослідників історії й культури називають саме фестиваль «Червона рута» 1989 року тим поворотним пунктом, тою першою сходинкою до незалежности, яка змінила все раз і назавжди.

– «Червона рута» була потужною культурною революцією, яка в очах і вухах тих, хто там був, знищила комплекс національної неповноцінности, – розмірковує Кирило Стеценко. – Це був вибух істини, емоцій та щирості.

– Фестиваль запалив іскру незалежности, – резюмує поет і видавець Іван Малкович.– Адже музика і спорт – це те, що найлегше доходить до всіх сердець. Мова, яку розуміють без перекладу.