Чому Україна не стане частиною Європейського Союзу

Омаж (нехай помітний лише мені) на памфлет Багряного явився дощового ранку, саме тоді, коли німецький бомж вирішив підсісти до мене в автобусі. Дорогою він дряпав собі руки, щось бурмотів під ніс, пару разів гучно ремигнув, загалом викликав максимальну огиду, але, на жаль, їхав до кінцевої. Навіть не намагайтеся закликати мене до толерантності – всі інші пасажири теж були сама тактовність, адже смердів він не у них під носом.

Так станеться і з нами: «смердітиме» в медіапросторі Туреччина через те, що, бачте-но, не її взяли до ЄС першою чи взагалі не взяли,  враховуючи активні пропалестинські настрої і впевнене бажання Ердогана перетворити країну на автократичну державу із засадами традиціоналізму (ймовірніший другий варіант). Сопітиме невдоволено в кулак і Угорщина: мовляв, тягнуть у сполуку «нацистів і дітовбивць». Іншим країнам Європи буде на це начхати, але й сильної зацікавленості до «новоприбульця» вони не виявлятимуть. Хіба що комусь забагнеться озватися улюбленою «глибокою стурбованістю». Про що? Знайдуть тему.

Європейці здебільшого антинаціоналісти. Інтернаціоналісти-космополіти, які поважають себе. Звісно, майже в кожній країні Європи «мають місце бути» і націоналістські, і навіть пронацистські та профашистські угруповання, але європейські чиновники, які гуртом з громадянами харчуються метеликами і чхають веселкою, воліють забезпечити всій цій радикалізованій «правиці» певні свободи в медіапросторі, аби ті не намислили брати приступом парламенти (бо таки ж можуть). Коли ж крайні праві все-таки вириваються з-під чиновницького контролю в публічному просторі, лідери країни і ЄС роблять те, що вміють краще за все: виступають з «непоборним обуренням», «глибоким занепокоєнням» і волають про «загальноєвропейські цінності», де треба всіх любити і поважати. Такі собі доморощені коти Лєопольди з радянського мультика. Цього ж вони вимагають і від України: «Їжте, моліться, любіть».

Так, з їхнього вікна, ми нібито воюємо за правду, і Євросоюз висловлює цілковиту та довгострокову підтримку. Але наш закон про заборону імпорту російських книжок, ця життєдайна артерія для українських видавців, бачте-но, не відповідає нормам та стандартам ЄС у сфері прав людини, у тому числі свободи думки, захисту прав національних меншин, заборони дискримінації за мовною ознакою. Боріться з корупцією, будь ласка, це одна з наших вимог для вашого вступу в ЄС, але «антиолігархічний закон» втілюйте лише з нашими рекомендаціями. Ми рік потягнемо і взагалі не публікуватимемо їх, а насамкінець скажемо, що ухвалювати його таким не рекомендуємо. Ні, звісно, у надзвичайних ситуаціях радикальні антикорупційні заходи можливі, але в повсякденні вони викликають «серйозне занепокоєння щодо їхньої сумісності з Європейською конвенцією з прав людини і важко узгоджуються з принципами політичного плюралізму та верховенства права». І взагалі, які законотворчі неуки проводять усе це одним законом? Цивілізованіше буде ухвалити про це оберемок законодавчих актів.

А закон про нацменшини? Це ж як зустріч коси та каменю! Каменюкою лягла Угорщина, яка й додала цей «критерій» для вступу України до ЄС. Під прикриттям «турботи про права угорців, що живуть в Україні». Так, у законі про освіту, в статті про обов’язкове викладання в середніх та старших школах України державною мовою Угорщина вбачила утиск прав етнічних угорців Закарпаття. Схожі претензії Будапешт висуває і до закону про нацменшини, який Верховна Рада ухвалила наприкінці 2022 року. Венеційська комісія також уздріла там «крамолу» й у висновку закликала поширити право на проведення заходів мовами меншини на всіх людей та вилучити зобов’язання забезпечувати там український переклад «або принаймні переглянути його у світлі принципу пропорційності». А ще вони радять внести зміни до інших законів України через нібито порушення прав певних нацменшин на використання рідної мови у публічній площині і критикуючи мовні квоти у книговиданні та медіа (є там, звісно, і про російську нацменшину, бо куди ж без неї?).

Європа так довго «маринувала» власних націоналістів, що ті перетворилися на непоганий маніпуляційний інструмент: ними тепер можна «ляльководити». Максимум, на що ті здатні, – трохи збаламутити консервативне болото. Чи не єдиним новітнім випадком, коли націоналістам Європи розв’язали для дій руки, а не язики, став брекзит. Його уможливив сильний спалах англійського націоналізму, зумовлений спонтанною популярністю Партії незалежності Сполученого Королівства Найджела Фаража, а також ультраправої Британської національної партії. Як усякий спалах націоналістично-патріотичних почуттів, ґрунтувався він не на здоровому глузді, а на емоціях. Головним чином, на ностальгії за минулою величчю, на страху перед іммігрантами (хоча більш мультинаціональної держави, ніж «стара могутня» Велика Британія з її незчисленними домініонами та колоніями, годі шукати). А тепер британці, які і на голосуванні не були аж такими радикально налаштованими (розрив між «за» та «проти» – лише 4%), більшістю визнають помилковість цього рішення.

Схиляюся до думки, що український націоналізм нині єдиний приклад «здорового» на європейському континенті. Не спішіть затесувати мене у «нацики»: не маю наміру обстоювати біологічну перевагу «української раси» і тим паче не закликаю родаків моїх до світового панування. Не вигострюю бажання хапатися за трибуну і кричати про винятковість України, української нації та про богообраність нашої історії.

Моє доволі зухвале припущення підтверджено лише фактами: «черепахою брекзиту» таки був потяг до відновлення світового домінування. Для п’ятдесяти двох відсотків британців це посягання на панування зводилися винятково до політично-економічних важелів. Ніхто не збирався після цього рішення навертати в «рідну гавань» колишні британські колонії, але, як на мене, за умови легітимізації такого кроку в очах цивілізованого світу вони б на це наважилися.

Україна ж – молода держава, яка все ще виборює своє право існувати. Так, ця боротьба триває не одне століття, однак маємо розуміти, що наше героїчне минуле геть нецікаве нинішньому прагматичному світові, а отже воно, як то кажуть, «не в залік». Важливе те, що відбувається на очах. І кожен наш крок (не має значення хороший чи поганий) – це новий оберт України майбутнього.

У нас немає такого періоду історії, куди зараз точно хотілося б повернутися. Скажімо, я не хотів би вернутися в Київську Русь, бо там немає мого рідного Миколаєва, зате є нафіг мені не потрібні смоленськ, ростов та інша навколоболотна лабуда. Не хочу жити в Гетьманщині, бо там немає Харкова, Донецька, але є стародуб, в якому нині «консервсушпрод» з успіхом штампує сухпаї для армії рф. Коли згадую якісь міста, маю на увазі, звичайно ж, не населений пункт, а території. Площа моєї України – 603 628 квадратних кілометрів. Саме такою Україною ми проголосували 1991 року за незалежність від імперії. І підтвердили це пізніше Помаранчевою революцією та Революцією Гідності. Ми прагнули і прагнемо розпрощатися з минулим, а не зробити себе «Great again». Якщо б в українському медіаполі побутували розмови про відновлення панування, переконання народу на кшталт «колись ми були великими, але нас принизили» – це була б інша гілка націоналізму, з якої, можливо, і зродився б фашизм чи нацизм.

Так, із з цих 32 років значний відтинок шляху нам насаджували комплекс меншовартості. Потужна агентура впливу: проросійські журналісти, активісти, майстри культуртригерства, політики. «Звісно, ви незалежні, – не раз чули ми від них, – але ви завжди були і лишаєтеся братами нашої великої дружньої росії!» З одного боку, нам точно не загрожують імперські витребеньки, з іншого ж – це відбивало у багатьох із нас спроможність до самоідентифікації і відчуття гордості за громадянство із Тризубом на обкладинці паспорта. А відтак – це змусило європейців (та й цілий світ) повірити в українську аморфність і, як наслідок, лякатися наших патріотичних поривань в 2022 році більше, ніж їх підтримувати (в 2014-му на них, як на мене, не звернули великої уваги).

«Замиленому» західному оку просто незрозуміло, як націоналізм може бути питанням існування, а не примхою радикальних спільнот, яку треба вдовольнити для суспільного балансу. Відносна безтурботність їхнього життя просто вимагає від них спрощувати все, що вони читають/бачать/чують. Інакше їхній мозок просто вибухне. Тому й особливо не беруть до уваги фактор «повернення величі», яким активно маніпулюють путін та Орбан і до якого вдається у своїй передвиборній кампанії Трамп. І часто забувають, що ми таки країна, яка розвиває демократію. А вона, демократія, як відомо, закінчується там, де починається переписування історії. «Ми завжди були великими, але нас зараз усі хочуть знищити…», «Ми одні маємо рацію проти цілого ворожого світу», – ці священні догми росії, а тепер і Угорщини у нас просто не живуть. Та й російське «можем павтаріть» навіть бридко вживати поряд із нашим «ніколи знову».

Саме тому багацько серед «свідомої» (які бодай читають новини, перевіряючи першоджерела) європейської молоді років 20-25 у розмові зі мною різко засуджували росію, її дії, визнавали її нацистською, але потім втикали те трикляте «але» і, починаючи з ненав’язливого «у вас же теж таке є, правда ж?», за нетривалі хвилини бралися доводити мені… «нацистсько-фашистськість» полку «Азов».

Не меншою проблемою є потужне засилля російської культури в європейській свідомості, а точніше, на полицях книгарень. Джейсон Стенлі в інтерв’ю «Бабелю» заявляє що насправді російська культура західному пересічному реципієнту нецікава; за його словами, Пушкіна знають лише спеціалісти, а популярні Толстой та Достоєвський – продукти імперіалізму, а отже – неактуальні. Втім, книгарні європейських міст засвідчують цілком зворотне. В моєму відносно невеликому німецькому місті (250 тисяч мешканців) є дві великі книгарні. В кожній із них хай і невеликі, проте окремі стелажі російської літератури. Окрім «толстоєвщини» (ті ж «Прєступлєніє і наказаніє», «Анна Карєніна», «Война і мір» пропонуються німецькому читачеві в декількох перекладах), є там і Чехов, і Набоков, і, що найприкріше, Гоголь.

Автора «Лоліти» можна було б зарахувати до американських письменників, якби не його самовизначення: «My head says English, my heart, Russian, my ear, French». А там, де душа там і «за русь усрусь», і дальша буфонадна клоунада. Якщо маєте сумніви, просто почитайте його вірш «До Росії», і все зрозумієте.

Гоголь – це взагалі окремий мій головний біль, бо і в українському суспільстві досі точаться суперечки щодо його ментальної приналежності. Для мене він – українець, вимушено зросійщений. Для іноземного світу, втім, – кацап.

І можна було б це списати на зросійщеність самої Німеччини, зважаючи на близько 5-ти мільйонів росіян, що тут оселилися, але ж у празькій книжковій крамниці на додачу до вже перерахованого комплекту (окрім Гоголя) я знайшов ще й Булгакова і такого собі Лєоніда Андрєєва, про існування якого, мабуть, навіть моя шкільна вчителька зарубіжної літератури не знає (а людини, більше захопленої «срібним віком», ніж вона, я ще не зустрічав). А от чехи про нього, схоже, знають.

За Україну грають кілька книжок українсько-американського історика Сергія Плохія та кілька біографій Зеленського різних авторів. Тобто немає жодної книжки українського автора. Отака українська контратака на «русскій мір», еге ж?

І чи нам на те ремствувати? Ми ж не пропонуємо гідних перекладів власних творів, а західний реципієнт не сильно цікавиться тим, що є. До прикладу, за запитом «Taras Shevchenko» Amazon видає 182 результати, «Lesya Ukrainka» – 32, зате на запит «Anna Karenina» – понад 2000 результатів.  В їхньому світогляді ми були однією країною з росією, тож навіщо купляти невідомий «Kobzar» за 40 євро, якщо є виходець з тих же країв, чия «Krieg und frieden» є бестселером, входить в топи найкращих книжок усіх часів, і коштує 10 євро. Значить, вона однозначно краща!

Втім, у моєму випадку результат виявився дещо оптимістичнішим: після 5-хвилинного «задовбування» продавчині дізнався втішну звістку – скоро мають привезти «Інтернат» Жадана.

І насамкінець про те, з чого починав. Україна ніколи не стане самодостатньою частиною Європейського Союзу, бо з кожним роком тої «союзності» все менше і менше. Звісно, всі 27 країн і далі є членами одного «гурту», але він радше не за цінностями, а за економічними інтересами. Вже років п’ять ЄС розділено на «старий» та «новий» світи: лінія розколу пролягає кордонами країн Вишеградської групи: Польщі, Угорщини, Словаччини та Чехії.

Відправною точкою розколу можна вважати міграційну кризу 2015 року в Європі: попри те, що на початку лідери країн відкрили кордони для біженців, у них було багато «але», а Угорщина взагалі ніяк їм не допомагала на державному рівні: вся їжа, одяг тощо надходили від волонтерів. Пізніше тодішній (і, на жаль, нинішній) прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо заявив: «Я належу до союзу прем’єр-міністрів, які не бажають, щоб в їхніх країнах утворювались мусульманські спільноти». Мілош Земан (президент Чехії в 2013-2023 рр.) казав, що, можливо, доцільніше відмовитися від європейських субсидій, аніж приймати мігрантів-мусульман. Усі країни тоді об’єднувало одне – проросійські політики біля керма: Орбан, Фіцо, який в 2023-му закликав не давати Україні  F-16 (а після повернення на пост прем’єра, і взагалі почав кричати про «жоден патрон, жодний цент» від Словаччини Україні), друг путіна Земан та Качинський.

З останнім ситуація двояка: він прямо ніби і не підтримує росію, але категорично негативно ставиться до українського націоналізму, не відхрещуючись при цьому від порівнянь із Пілсудським. Під час повномасштабного вторгнення він підтримує Україну, але обстоює заборону імпорту українського збіжжя (що це, як не потурання російським наративам?)

А втім, і антиєвропейська риторика Фіцо непевна, бо той чудово розумів користь європейських субсидій-дотацій, і Земан потроху «демократизувався». Чекати ж якихось змін чи тиску з боку ЄС марно: Фіцо досвідчений політик, це його третя прєм’єрська каденція, а в парламент він взагалі потрапив понад 30 років тому, в 1992. І чудово знає, де підстелити солому, а де напхати під неї цеглин. Так, на нещодавній зустрічі з прем’єр-міністром Шмигалем, Фіцо пообіцяв підтримку євроінтеграційни прагнень України та програми «Ukraine Facility». Але одразу ж по поверненню до своєї країни, у фейсбуці він виступив ледь не «Георгієм Побідоносцем», розповідаючи про «виниклу домовленість про ймовірне продовження транзиту російського газу». Ще й прикрився на додачу Австрією та Італією, які отримають російський газ «від Словаччини» (транзитом, звісно ж, але це дрібниці). У коментарях – шквал «вати» з подяками «Його прєвосходітєльству» та коментарі такого штибу:

Пресслужба Шмигаля цю нісенітницю спростувала, але чи є до цього діло тим 16-ти тисячам людей, які лайкнули звернення словацького прем’єра? Це, звісно, не заклик іти штурмувати словацьке посольство (тим більше, що «Надзвичайний і Повноважний» пан Марек Шафін хоч і виправдовує свого боса, називаючи уряд не проросійським, а «прословацьким», та все ж таки обережніший у висловлюваннях і не вважає Україну НЕсуверенною, на відміну від Фіцо). Це пропозиція до всіх носіїв рожевих окулярів заховати їх кудись подалі: я певен, що Фіцо повторить успіх своєї другої каденції та залишиться після наступних парламентських виборів у прем’єрському кріслі. І навряд цього разу трапиться якась надзвичайна подія, яка змусить його подати у відставку (у 2018-му такою стало вбивство журналіста-розслідувача).

А що ж інші представники Вишеградської четвірки?

Орбан вже 13 років «повертає Угорщині велич» і, по суті, тамтешній режим є першим в ЄС авторитарним. У Польщі ситуація суттєво відрізняється, але відступів від «європейських принципів» і там достатньо: заборона абортів, яка не мала винятків навіть для українських біженок, що потерпіли насильство від російських солдатів; а перед президентськими виборами 2020 року Анджей Дуда казав, що ідеологія ЛГБТ гірша за комуністичну. І хоча він говорив конкретно про сексуальну освіту в школах і про те, що не дозволить узаконити право одностатевих пар всиновлювати-удочеряти дітей, для європейських лібералів це важливе та принципове питання, оскільки йдеться про дискримінацію.

Ну а фінальні місяці пана Моравецького запам’ятаються нам мовчазною підтримкою протестувальників та бездіяльністю, замість бодай в’ялих спроб зняти блокаду кордонів (навіть довбаний Лєопольд з радянських мультиків зі своїм «Рібята, давайтє жить дружна», виглядав на його фоні ефективним комунікатором).

Так, блокували майже «незалежні» активісти, від радикальної партії «Конфедерація», чудово відомої своєю антиукраїнською та проросійською риторикою. Чому «майже»? Бо «Конфедерація» і на той момент провладна «Право і Справедливість» вели переговори про коаліцію. Тому ствердно можна казати про свідому «мовчанку» експрем’єра.

Згадані фактори мовою міжнародних відносин мають чітке визначення: торговельна війна.

У перерві до 1 березня можемо ледь «пожевріти» надією на те, що польський уряд досягне поміркованого компромісу, а не поступок «в одні ворота». Це малоймовірно, оскільки Туску цей конфлікт дістався задавненим: корисні дурні та свідомо прокремлівські політики з «Конфедерації» та «ПіС» продовжують підкидати шифер у вогонь, а до протестувальників доєдналися польські фермери (статки яких, утім, не пов’язані з Україною). Та їхні голоси потрібні «Дональду здорової людини» для місцевих виборів у квітні, а тому, ймовірніше за все, уряд Туска продовжить стратегію заклику до «дружного житія» та діалогу протестувальників із українською владою.

І хоча Єврокомісія подавала позови в Європейський суд і щодо Польщі, і щодо Угорщини ще до повномасштабної війни (деякі навіть вигравала), жодних покарань обидві країни не понесли.

Усе через те, що ЄС, конструктивно складний інституційний «великоваговик», просто не розрахований на те, щоб швидко і гнучко справлятися з такими складними ситуаціями. У тому ж таки 2020 році Брюссель пропонував позбавляти фінансування ті країни, де, на думку Єврокомісії, відзначається відступ від принципів демократії (із натяком зрозуміло куди). У відповідь обидві «зрозуміло-які» країни погрожували заблокувати ухвалення бюджету ЄС. І саме через економічний чинник жодних подальших реакцій не було. Як ми вже знаємо, брекзит став для Британії провальним рішенням, однак і бюджет ЄС втратив щорічні 10 мільярдів євро. Тому нині ЄС плекає євро, а не цінності.

Кожна окремо взята країна Європи чудово знає, що таке ненависть до ворога, бажання встановлення справедливості та боротьба за своє існування. Але за відсутності загрози кігті можна не гострити, а зуби шкірити лише у фальшивій посмішці: «рібята, давайтє жить дружна!» Тому вони щиро не розуміють і не розумітимуть, чому ми хочемо, будемо (і маємо на це повне право) ненавидіти Угорщину, з недовірою ставитись до Румунії (яка теж, до речі, встигла «заплямуватися» у хвилі «блокадної лихоманки»), ставити власну націю на перше місце та не ховати за пазуху свій «здоровий» націоналізм. Поки «старий Євросоюз» живе за євангельською заповіддю: «Тому, хто вдарить тебе в праву щоку – підстав ліву», ми такої розкоші не маємо. Ми вимушені сповідувати євангельську переробку рідного Остапа Вишні: «Аще тебе хто вдарить по правій щоці, схопи мерщій ломаку й побий її на йому, сукиному синові, до цурки». Тому Україна ніколи не стане частиною Європейського Союзу. Членство – буде, єдності – ні.