Чи можна передати стан людини, не кажучи нічого про те, що саме вона відчуває? Виявляється, можна. Спільна робота сценариста Степана Колесника, режисера Володимира Артеменка та оператора Олександра Вертелецького, втілена у фільмі «Солдатські вдови», – вельми переконливий приклад.

Митці вмістили у 20-хвилинну кінострічку болісний досвід жінок, чиї чоловіки («хазяїни», як поштиво згадують їх вдови) не повернулися з Другої світової війни. Знятий на Українській студії хронікально-документальних фільмів ще 1983 року, фільм і нині залишає по собі неперебутні враження. Навіть найменша деталь у сюжеті промовиста, зачіпає за живе.

…Ніхто за 40 років не бачив її у квітчастій хустині.

Неважливо, скільки часу її коханий був поруч – місяці чи десятиліття, втрата його назавше буде непоправною. Ці жінки дуже рано стали вдовами, так і не розквітнувши у шлюбі. Та чи применшили десятиліття самоти біль і розпач, що розривають зсередини? Ба ні – лише додали скорботи, бо ж не налюбилося, не втілено плани, розмріяло мрії… Історія жінки, яка не прожила з чоловіком і чотирьох літ, а після того як отримала на нього «похоронку», жодного разу за все своє життя не надягла червоної чи квітчастої хустки. Покривалася тільки чорною, вдовиною. Вік ізвікувала з тяжким болем та світлою пам’яттю. І ділиться з екрана не зітлілою, а сокровенною мрією: от би чоловік одного разу повернувся, зайшов у хату – вона б сказала дітям: «А це ваш тато».

Так, в очах цих жінок не тільки давній вдовиний біль. Там ще й гордість за свого героя. І рішучість виховати здорових, освічених, люблячих дітей. Приголубити онуків. Там є місце мріям, сподіванням і вірі. Вірі в те, що все ними пережите більше ніколи не повториться. Не впаде горем на нащадків. Бо ж недаремно таку тяжку офіру заплатили, таку спокуту пронесли – на цілі віки й покоління…

Кажуть, біль із часом притупляється. Звикаєш до всього, навіть до життя з половиною серця. У тяжких удовиних буднях, коли мусили денно і нощно працювати, ставити на крило напівсиріт-дітей, вже й не залишається сил на страждання. І тільки білі поминальні хустки, згадка про померлих односельців, виростають стосами у шафах. Перебирають їх, наче долі читають. Коментують старі світлини, і в пам’яті оживає кожен земляк, убитий на війні. Вже й онуків до війська виряджають, бажаючи їм не повторити долі їхніх дідів. Мовби все так і має бути, бо це стало частиною нормального життя…

А боліти не перестає, що не роби.

Цей потік думок, збурених переглядом фільму, не передає всього розмаїття почуттів, що охопили мене. Хочеться сказати надто багато, а водночас багатозначно промовчати. Дивлюся на екран, слухаю жіночі історії з Другої світової, а бачу й чую жінок, які проводжають своїх коханих на нинішню війну. Біль, відчуття втрати частини своєї душі, розпач, злість, нерозуміння, надія, прийняття. Знову нам стелиться шлях тяжкий і жертовний. У сподіваннях, у молитвах, у криках зраненої чайки, у чеканні… І в найбільшому жаданні: повернись із Перемогою. Заради дітей, онуків, мирної України, заради всього святого – повернись