В одному із мальовничих куточків неподалік Спаської церкви стоїть привітний двоповерховий будинок. Побудований 1912 року в стилі пізнього ампіру, він  належав хорольському поміщику Володимиру Болюбашу.

Дворянський рід Болюбашів прадавній. Людмила Старицька-Черняхівська писала, що засновникові цього роду турку Булюб-баші султан за якусь провину прислав було шовкового шнурка. За тодішнім дипломатичним протоколом це був недвозначний наказ – вішайся! Але розумний баша «не вволів султанової волі і дременув в Україну, де пристав до козацького війська».

1708 року згадується сотник Дібровської сотні в Чигирині Болюбаш, який за сумлінну службу одержав  землю (3 хутори) під назвою Кагамлик і поселив там людей. В «Трудах Полтавской ученой архивной комиссии» 1912  року надруковано документ 1846 року: «Я, нижеподписавшийся, продал помещику Петру Александровичу, сыну Болюбаш, крестьян всего 10 душ с их семейством за сумму 2000 рублей».

Мати видатного композитора Миколи Лисенка Ольга Вереміївна теж була зі старого козацького роду Болюбашів, які притримувалися українських традицій і не говорили інакше, а тільки  українською. Саме в родині Миколи  Болюбаша, дядька матері, садиба якого була в селі Гриньки на Полтавщині, майбутній композитор уперше почув українську пісню, там у нього затепліли перші іскорки любові до свого народу, до його народних звичаїв, до культури загалом та до пісні зокрема.

А Володимир Болюбаш народився 1858 року. Закінчив Полтавський кадетський корпус та військове училище. Відслуживши свій термін, вийшов у відставку в чині поручика. Повернувся на Полтавщину і невдовзі був обраний депутатом дворянського губернського зібрання від Хорольського повіту та гласним губернського земства, в якому очолював  комітет «попечения о народной трезвости». Входив до правління Полтавського земельного банку, а також був почесним мировим суддею Кременчуцького повіту.

Був шанованою людиною не лише у своєму колі, а й серед різночинської інтелігенції. У 1915 році Володимира Болюбаша і його дружину Ольгу Володимирівну, яка очолювала Дамське благодійне товариство, обирають дійсними членами Полтавської ученої археологічної комісії.

1912 року київський архітектор П.Альшин збудував для Болюбашів будинок, який став окрасою не тільки Спаської площі, а й усієї Полтави. Відомий український мистецтвознавець В.Ханко так описує його архітектуру: «Стиль – пізній ампір… Г-подібний в плані, на два поверхи з цегли. Головний фасад має у центрі півциркулярне окреслення з вхідними дверима, обабіч яких по дві півколони великого конійського ордера, а над ними антамблент…  Всі фасади будинку мають горизонтальні віконні тяги і поясок, що підкреслює верхню частину цокольного поверху. Поверх вінчала сферична скляна покрівля, красивим кольоровим штофом були оббиті стіни, паркет із цінної деревини. Передній фасад до 1924 року був покритий сніжно-білими мармуровими плитами. Ліворуч від будинку – в’їзна брама іншого архітектурного мотиву. Будинок фахово і грамотно вписався в забудову вулиці Спаської і ландшафтом, на якому підносився північний частокіл колишньої казацької фортеці доби Гетьманщини».

На другому поверсі будинку господар розташував свою гордість – картинну галерею.

Та пожити у своєму новому гнізді Болюбашам довго не судилося. Почалася Перша світова війна, родина передала будинок під офіцерський шпиталь. А після 1917 року згадки про Болюбашів обмежуються кількома скупими свідченнями. Відомо, що 12 січня 1918 року Володимир Болюбаш був заарештований ЧК і, як згадує у своїх споминах О.Несвицький, «обложен взносами в сумме 4000 рублей». Того ж року родина залишає Полтаву, тікає на Тернопільщину. Там, в окупованій Польщею «кресовій» Україні, 1927 року Володимир Іванович Болюбаш знайшов вічний спочинок. Ольга Володимирівна пережила чоловіка на 32 роки.

Полтавський будинок Болюбаша радянська влада, звісно ж, націоналізувала. Передала місцевій Картинній галереї. Її започаткувала петербурзька колекція Миколи Ярошенка, заповідана власником Полтаві: понад 100 картин і портретів, 23 альбоми, бюсти роботи Л.Позена…

Згодом виставка поповнилася цінними мистецькими раритетами з палаців Кочубея, Капніста, Галагана, Іловайського та картинами Мясоєдових. Експозиція вже нараховувала близько 200 картин, 300 порцелянових виробів, 25 ікон, меблі.  Першим очолив галерею відомий український вчений-мистецтвознавець, етнограф Михайло Рудинський.

1934 року вона перебралася в будівлю Краєзнавчого музею, а в домі Болюбаша відкрили музейний відділ природи.

Для мистецької колекції 30-ті роки стали чорною смугою: галерею ледь не знищили – як таку, що «пропагує буржуазне мистецтво». Але дивом вона вижила та навіть відокремилась у самостійний обласний Художній музей, хоч і залишалася у будинку губернського земства.

Більша частина цінної музейної збірки загинула під час німецької окупації. Та вже 1944 року завдяки поверненим з евакуації 4176-ти творам мистецтва експозицію відродили. Щоправда, в іншому будинку – по вулиці Комсомольській, 15. У домі Болюбаша розмістилася контора «Головнафтпостачу». І тільки 1951 року особняк повернули Художньому музею. Саме з цим будинком музей асоціюється для переважної більшості полтавців.

У 1946 році тут почав працювати відомий український живописець Павло Матвійович Горобець (з 1963 року – директор музею). «Співцем української природи» назвала художника мистецтвознавець Е.Цветкова. Один із майстрів реалістичного пейзажу, Павло Горобець посів чільне місце серед українських художників-пейзажистів ХХ століття. Після смерті Павла Матвійовича музей 35 літ очолював Ким Григорович Скалацький – знаний мистецтвознавець, один із  найповажніших музейних діячів України. За цей час він надбав коштовну збірку українського народного малярства, видав цілу низку знакових мистецтвознавчих статей і книжок.

Без перебільшення жахливим для музею і болюбашівського особняка став період правління міського голови Анатолія Кукоби. 1999 року той на догоду місцевим «акулам бізнесу» заповзявся відібрати музейне приміщення під банк. Це викликало протести громадськості, але марно: згодом стало відомо, що будинок Болюбаша, пам’ятку архітектури, міська влада таки збула за безцінь банку «Біг Енергія». Думку міської творчої інтелігенції, громади Полтави брутально потоптали.

Працівників Художнього музею, які виступили із засудженням протизаконних дій мера, цинічно позбавили роботи. Ким Скалацький звільнився «за особистим бажанням»… Як фахівець, якій віддав музейній справі майже піввіку, він переконаний: новий осідок галереї мистецтв не пристосований для музею. У старому приміщенні товсті стіни створювали потрібний мікроклімат, а тут улітку вікна від пекучого сонця доводиться завішувати простирадлами…

«Культурну» (та й не тільки) «діяльність» колишнього полтавського градоправителя Кукоби колись іще буде належно «оцінено». Сподіваюся, Іменем Закону. А нинішня влада Полтави нарешті мусить усвідомити, що з такими неоціненними історичними надбаннями міста необхідно поводитися шанобливо, трепетно, по-державницькому. Хочу вірити: настане-таки світлий день –  Полтавський художній музей відродиться повновидою красою і величчю у своєму законному болюбашівському домі на Спаській площі. Там, де одвіку мешкають музи.