Здобувши окозамилюючу свободу обирати, українське проактивне суспільство забуло, що боролося за незалежність від «старшого брата» протягом чотирьох століть. (Нотабене: історично Росія нам ні кум, ні брат, ні сестра. Русини, нині українці, є спорідненим народом з поляками та литовцями).

Справжня, незмалоросійщена українська молодь, вийшовши проти ночі 30 листопада 2013 року на Майдан, нагадала простому люду, що Росія ні на мить не припиняла війну смислів проти нас, закидала наш рідний інформаційний ландшафт маслаками своєї культури, своїм ментальним послідом, відбираючи у нас можливість виростати нашими духовними набутками.

Найбільша терористична організація у світі під назвою Російська Федерація нав‘язала нам інфікованих баскових, кіркорових, лімонових, порєчєнкових, а це своєю чергою сотворило міф про «адін народ». І легіон змосковлених малоросів. А будь-який спротив українських кіл приглушувався. (Адже ж втілювали на Донбасі негласну заборону на масові літературні вечори і на продаж книжок українських письменників. А спрага була: як тільки власник луганської книгарні з українськими книжками розповів у ЗМІ, що у Луганську люди чергами стоять до місця смислів, наступного ж тижня у магазин нагрянули товариші СБУшніки (ФСбешніки) і книгарню закрили. Хіба не була війна, до нинішньої її гарячої фази).

Вломившись на нашу землю військовою ордою, кремлівська машина суне на нас і своєю недокультурою. Ми споживаємо російське не тому, що воно якісне, а тому що воно всюди й, на жаль, ближче до наших «щирих та уміркованих»: бо ж «на русском какось прощє».

Усі ці «басти, дуді, нагієви, гудкі» продовжують підсвідомо вкорінювати нам звичку пасти поглядом «старшого»: без нього ж, бачте-но, ніяк, в нього ж «какие все гениальные», а ми голі, босі й без картуза.

Нас змушують, не дають вдихнути свіже повітря, якщо воно українське. І у рідній масі лише одиниці спитають: «Бачив новий фільм Лозниці?.. Дивився новий випуск «Телебачення Торонто»?… Читав новий роман Кідрука?» А це наш мейнстрім, не гірший – кращий, ніж у «родича».

Це справжня війна, і перемоги у ній вимірюються не битвами, а поколіннями. Тут є кров, є втрати убиті і покалічені, але є ще й особлива статистика втрат – жахлива, наростаюча: вірус «московщення» вбивав і вбиває не тіло, а розум. А без розуму, то вже не життя, а животіння. Чи то пак «существование».

Чому я, «організм з пострадянської родини», який до гарячої фази російсько-української війни дивився ті ж таки серіали з Порєчєнковим, пишу нині своїм ровесникам?

А до кого ще мені звертатися? В першій половині ХХ століття 20 млн населення України знищили. А це ж 70 % українства, яке жило на своїй землі 1918 року, і 50% – станом на 1941-й! Найбільша етнічна катастрофа століття!

Увесь квіт нації загатили в землю чи у безнадійний страх.

Тому нинішня позиція «я в домике,.. я вне политики,.. это меня не касается,.. не моя война…» – погибельна: час нам, молодим, доростати до Нації. Бо якщо й далі будемо пристосуванцями, дуже швидко пристосуємося до небуття.

Історична місія української молоді доленосна, життєво вирішальна: або ми, або нас. Щоб жити духовно вільними, самодостатніми, маємо мінімізувати стосунки з російською культурою і зміцнювати діалог із власною. Час нарешті усвідомити, що війна почалася не 2014-го, що вона точиться століттями. Й остаточно перемогти цього підступного ворога, вигнати його з нашого дому зможемо лише тоді, коли озброїмося до зубів своєю громадянською позицією. Коли будемо повноздатні аналізувати, критично мислити і ясно розуміти, що відбувається. А тому набиратися мудрості, знань – читати, читати і ще раз читати!

Студентство – найбільш волелюбна і спрагла до змін спільнота. Яка мусить стати «безпарольним вай-фаєм», щоб долучити свідоме суспільство до активних державотворчих процесів.

Так, як 2013 року.

Усім правди й совісті!