У 2019 році світ зустрів прем’єру драматичного фільму «Додому» – яскравий бекграунд на події 2014 року, кіносага про одну родину кримських татар.

Режисер фільму Наріман Алієв – українець кримськотатарського походження, відтворював те, що болить найбільше… Інше питання: як він це зробив? Адже стрічка, без перебільшення, варта уваги кожного. Навіть її «фестивальна карта» викликає щиру повагу: 72-й Каннський, 15-й Бухарестський, 10-й Одеський, 7-й Босфорський… І нарешті – номінування на «Оскар». Від України.

За сюжетом, батько їде з Криму до Києва, забрати обох синів. Старшого – у труні, бо той загинув на Сході, а молодшого – аби нагадати йому про те, що відстань від дому не змінює душу та національність. Попри спільне горе синові й батькові не відразу вдається порозумітися, але шлях додому таки змінює обох.

Чим цей фільм приваблює? Що робить його особливим і залишає актуальним навіть з плином років?

Перше і, мабуть, найважливіше, що емоція в цій картині – справді центральний образ. Глядач може зреагувати на епізоди по-різному, але те, що певна напруга й хвилювання триматимуть до останнього, – беззаперечний факт. Творцям стрічки вдалося створити атмосферу, в якій глядач – уже й не глядач, не пасивний спостерігач збоку, а співучасник подій: мимоволі співпереживає з кіногероями, переймається, яким буде наступний день, якщо тепер вчинити так чи інакше. І, безумовно, не зможе відволіктися від фабули, бо відчуває себе її живою клітиною.

Цей фільм багатомовний. У прямому сенсі: тут чуємо українську, російську та кримськотатарську. Очевидний момент, адже йдеться про кримськотатарську родину. Звісно, на інші мови тут є субтитри. Хоча вже доволі незвично слухати українське кіно не-українською.

Людина – невідривна складова нації, а мова – це національний код. Почувши людину, її мову, заглибившись в історію навіть однієї родини, зрозумієте весь народ. Манери, емоції, традиції, рішення, спілкування, розв’язання проблем, світогляд – крізь призму кримськотатарської, крізь магічний знак отого коду нації. Адже спочатку забувається дім, потім – рідна мова, а в результаті втрачаємо національну ідентичність, без якої губимо й державу. Фільм чітко акцентує на цьому, відкриваючи очі глядачам на життєву ситуацію, яка може нині стати й нашою особистою родовою історією.

Життєво значущі й одвічно вузлові питання батьків і дітей, життя і смерті через збройні конфлікти та війни… Тому й захоплюють увагу, що вони завжди на часі. Це досвід, якого ніхто не прагне, але отримує. Це життя, яке не жаліє, але загартовує.

Фільм вражає краєвидами: на тлі горя й розпачу, межових емоцій вони ніби врівноважують картинку, певним чином зупиняють час, аби перехопити дух і замислитись.

Одного з головних героїв, молодшого сина Аліма, зіграв непрофесійний актор. Ремзі Білялов – фаховий агроном, до слова, двоюрідний брат режисера. Наріман Алієв бачив у цій ролі лише одну людину. Отак хлопцеві без жодного акторського досвіду вдалося створити образ, над яким можна багато розмірковувати. І шукати в ньому щось своє.

Цей фільм для тих, хто щиро хвилюється за майбутнє. Хто пам’ятає про дім, навіть якщо не там. Хто хоче, щоб про це святе предківське місце, із якого все почалося, свято пам’ятали діти і далекі нащадки. Щоб, не байдужіли, приростаючи щастям. Історія про біль та втрату, про пошук себе і свого місця у світі із посмаком порожнечі та зціпеніння залишає багато питань без відповіді. Змушує замислитися про сенс життя. І про те особливе місце, яке всі називають домом, проте інколи, на жаль, не відчувають його доленосного сенсу.