… Іноді за високими словами питаю себе: чи не надто пафосний?
Але про свято 1 грудня, яке нині минуло майже непомітно, безсумнівно і з чистою совістю стверджую: Доленосний День! 

Ми звикли вшановувати 24 серпня 1991 року, день, коли Верховна Рада України проголосила Акт про державну незалежність. Але, на моє переконання, дата 1 грудня, коли на всеукраїнському референдумі цей документ підтримали понад 90 відсотків громадян відтвореної держави, однозначно заслуговує на значно більше пошанування.

Тодішній керманич України Леонід Кравчук завбачливо виніс історичний Акт на всенародне схвалення: чув майстер прошмигнути поміж крапелин, які загрози чекають на молоду державу. Депутати змінюються, політика їхня також, народжуються і вмирають партії а народ сущий!.. Факт народовладдя, його верховенства згодом стане нормою Конституції України. Чи була б ця норма в Основному Законі держави без переконливого результату  всенародного виявлення 1 грудня 1991 року? І як би склалася доля наших майданів, де основним гаслом звучала ота стаття Конституції: «Джерелом влади в Україні є – народ». Чи були б узагалі можливими наші майдани?

Минають роки і десятиліття новітньої історії незалежної України, але ця рятівна для демократії конституційна норма неодмінно змушує нові покоління владців оглядатися на людей, зважати на їхні настрої, дослухатися до їхніх вимог.

… Ясно пригадую перший зимовий день 1991 року. Я тоді працював головним редактором Сумського телебачення. Пройшовши складний, але динамічний етап політичних трансформацій (від СРСР, від ГеКаЧеПе, спроби державного перевороту в Москві, до проголошення Акту про державну незалежність України, а згодом і його всенародного схвалення), патріотичні журналісти відчували надто велику відповідальність. Ми були справді одержимими, намагаючись усупереч протидії влади, яка ще залишалася совєцькою, зробити свій професійний внесок в утвердження демократичних засад незалежної України. Журналісти готували убивчі для комуністичної авторитарної влади матеріали, пробивали їх у ефір, ризикували, готові були поплатитися кар’єрою, роботою, аби лишень не впустити цього доленосного шансу – стати вільними у вільній державі. Ці слова я, звісно, адресую прогресивному журналістському середовищу.  Хоча, ніде правди діти, були серед нас і ті, хто сприймав розпад СРСР як особисту трагедію, сподівався, що незалежність – то ненадовго… І продовжував ревно прислужувати агонізуючому режимові.

*  *  *

Про переможні результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року мені досі нагадує картина художника В. Єфименка «Зима в  Сумах». Це полотно довго продавалося в сумському художньому салоні, ціна надто «кусалася». Мені ж ця робота, ну, дуже подобалася! І я для себе вирішив: якщо Референдум завершиться нашою перемогою, неодмінно придбаю цю картину.

Уявіть подвійну людську радість: я, щасливий від оголошених результатів референдуму і з омріяною картиною в руках, за яку віддав місячну зарплату, йду вулицею і сяю усмішкою! Мені усміхається місто. Й увесь біло-зимовий світ.

То був справді доленосний День!