Напередодні 300-річного ювілею Григорія Савича Сковороди як не скористатися нагодою побувати у місцях, пов’язаних із життям і творчістю славетного філософа?..

Золотоніський шлях. Добре знаний, незчисленно разів їжджений. Навіть на коні. Металевому, двоколісному. Враження від веломандрівки геть інші, аніж від автовояжу: більше часу на те, щоб озирати довколишні краєвиди, поринути у думки, спогади.

Але цього разу екскурсійний бус несе на крилах швидкості тих, що воліють бодай на декілька годин відволіктися від сьогодення. Нас, запраглих нових знань і позитивних емоцій.
Обабіч, як і у мирний час, доглянуті лани смарагдової озимини. А ось трактори гортають масні скиби ріллі. А на цьому лані тягнеться валка зерновозів – молотять кукурудзу. Бій за цьогорічний врожай, як і підготовка до наступного дороду триває. Це вселяє впевненість і навіть спокій за прийдешність.

Коврай

Минаємо Циблі, ось і Черкащина. Майже як у казці про три шляхи: праворуч – до Канева доїдеш, прямо – дорога доведе до гостинної для подорожніх Софіївки. Але цього разу повертаємо ошую: через Гельмязів і далі. Коврай – перша зупинка у мандрівці сковородинськими місцями.

Історія села бере початок у першій чверті XVIII ст. – тоді на берегах річки Ковраєць заклав осаду переяславський полковник Степан Томара. Цей рід козацької старшини грецького походження знаний вельможними дідичами на Полтавщині та Катеринославщині.

При в’їзді до села нас зустріла Людмила Різник директорка місцевого навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа I-III ступенів – дошкільний навчальний заклад» імені Г.С. Сковороди.

– Спочатку Коврай був невеличким, – почала розповідь, – але поміщики Томари гарно господарювали, і село приростало. Наприкінці ХІХ ст. тут мешкало близько трьох тисяч. А маємо тільки 630 чоловік зареєстрованих, дуже мало.

Стоїмо біля пам’ятного знака. Поруч була й сільська окраса – Троїцька церква. Зведена у XVIII ст. коштом та розпорядженням Василя Томари, вже дорослого вихованця Сковороди, вона, на жаль, стала жертвою чи то безголових, чи правовірних руйнаторів. І не колись там, коли масово нищили храми, а вже у 1983 році.

– Тут була зупинка, – пригадує Людмила Різник. – Як ми ходили до школи, уроки закінчувались о 14:40, а автобус приходив о 15:10, й оті пів години ми чекали автобус в церкві.

Не зберегли в селі й панські хороми. Де колись була садиба Томар, тепер стоїть школа. Величезний старовинний льох – єдине, що збереглося від статечного поміщицького обійстя.
– Не зачепили тільки винний льох, збудований Степаном Томарою за проєктом Григорія Сковороди, який бачив подібні в Угорщині, – веде мову пані Людмила. – Пізніше Степан Томара набудував таких льохів у багатьох своїх селах, та зберігся тільки цей – перший.

Вже геть розбитими цегляними сходами спускаємося під склепіння старовинної споруди – чи не єдиної матеріальної пам’ятки про знаменитого мислителя. Кажуть, як і античні мудреці, він шукав істину й у сонячному трунку, особливо шануючи токайське.

Григорій Сковорода явився на світ у родині козаків – Пелагеї і Сави Сковороди, у Чорнухах, сотенному містечку Лубенського полку.

– По батькові він потомственний козак, а по матері родовід веде від покозачених кримських татар, з того роду, який претендував на ханський престол, – зазначає наша проводжата.
Щось це не дуже відповідає наративу радянських часів про «пролетарське походження» Сковороди «з бідної селянської родини». Подейкують, у мирний час Сава Сковорода шинкарював і торгував вином. Тож мандрівка до Угорщини 23-річного випускника-філософа Києво-Могилянської академії у складі «Токайської комісії із заготівлі вин до царського двору», напевне, не була випадковою.

– Річка Многа у Чорнухах така сама як наша річка Ковраєць, – запевняє Людмила Різник. – І ми не розуміємо, кого із них оспівував Сковорода: чи це була туга за Многою, за своїм селом, чи він уславляв нашу природу? Його ліричні та поетичні твори, що увійшли до збірки «Сад божественних пісень», написано саме тут.

Сьогодні річище Коврайця сухе. На тому боці стояла альтанка, в якій Григорій Сковорода навчав панича Василя. Тут же були чоловічі та жіночі купальні. Томариха славилася примхливістю: коли мерзла чи почувалася некомфортно у воді, на березі для неї палили багаття, гріли чани з водою і виливали у річку.

У такому оточені формувалися філософські погляди Сковороди. Свою «піснь» «Всякому городу нрав і права» він пише, очевидно, з живої «натури» – з родини Томар.

А ми тим часом заходимо до шкільного музею Григорія Сковороди, для якого виділили окремий корпус.

– Переселилися сюди 2012 року, у недобудовану початкову школу, облаштували лише три кімнати, – пояснює Людмила Різник і показує головний раритет: – Найдавніша річ у нашій експозиції. Ця тарілка є свідком подій XVIII ст. Її Томара подарував своїй служниці, коли та виходила заміж. Був цілий сервіз.

Від експозиції до експозиції оглядаємо музейне багатство ковраївської школи.

– Ми намагаємося мелодії, музику, поезію і філософію Сковороди донести до дітей простими речами, – каже директорка – На нашому шкільному дзеркалі можете прочитати «Пізнай себе», бо основна ідея педагогіки Сковороди полягала в самопізнанні. У дзеркалі людина бачить тільки зовнішній світ, а сковородинівський заклик змушує людину подумати про своє внутрішнє єство. В цій кімнаті експозиція починається висловом Сковороди «З усіх утрат втрата часу найтяжча». Коли учні дивляться на годинник, ми їм нагадуємо, доносимо, як важливо берегти час. Наші школярі вишивають афоризми: «Любов виникає з любові», «Коли ми хочемо, щоб нас любили, ми першими любимо», «Все минає, але любов завжди залишається». Тобто незаперечні істини, їх не спростуєш і не відкинеш, вони промовляють до нас устами Григорія Сковороди…

Переяслав

Уперше бачу це древнє місто після повернення йому правічної історичної назви. Тут, у Переяславському колегіумі, Григорій Сковорода набуває першого педагогічного досвіду. Бронзова постать викладача піїтики нині стрічає відвідувачів ошатної старовинної кам’яниці колегіуму.

– 50 років тому тому, в ювілейному 1972 році відкрито наш Меморіальний музей Григорія Савича Сковороди, – мовила його наукова співробітниця Валентина Нікітіна. – Починали з голих стін, бо на той час нічого не збереглося. Все, що бачите, зібрано працівниками музею. І це все – оригінали, автентика XVIII-ХІХ століття.

Приміщення мало чотири класних кімнати і три вестибюлі. Фундатором колегіуму був переяславський єпископ Арсеній Берло. Колегіум відкрили 2 жовтня 1738 року, і на той час він став третім за рахунком в Україні – після чернігівського і харківського. Навчальний процес тут будували за подобою Києво-Могилянської академії. Та й викладачі добиралися з кращих її випускників.

Валентина Нікітіна пояснила: частину унікальних експонатів музею нині зберігають у бомбосховищі. Серед них – унікальний єдиний прижиттєвий портрет Сковороди. Але нам показали його копію.

– В колегіумі було чотири класних кімнати, – пояснює пані Валентина. – Ми відтворили інтер’єр класу піїтики, адже саме цю науку читав Григорій Сковорода. Обстановка досить скромна. Столи, лави, на яких сиділи «спудеї». Класна дошка. У цьому середньо-вищому навчальному закладі готували священників, тому вчилися тут лише чоловіки. Методи навчання тоді були дуже жорстокими. За невивчені уроки карали різками. В нашій класній кімнаті різок немає, тому що Григорій Савич Сковорода завжди був проти методів фізичного покарання. Вважав, що кожна людина має талант, що немає безталанних людей. Що основне для людини – віднайти в собі той талант, закладений природою. Як кажуть, даний Богом. Розвивати свій талант, і як говорив Сковорода, займатися «сродною працею», до якої є схильність. Лише така праця принесе особисте задоволення і суспільну користь.

Для Переяславського колегіуму Сковорода розробив свій курс лекцій, який назвав «Рассуждения о поэзии и руководство к искусству оной». У них цілком новий, прогресивний, доступний виклад поетики. На жаль, їх не сприйняв переяславський єпископ. Ознайомившись з ними, Никодим Сребницький, забороняє Сковороді викладати за цим курсом. А коли той проігнорував єпископську волю, його викликали на церковний суд і зажадали пояснення.

Через цей конфлікт Сковорода пропрацював у Переяславському колегіумі лише один навчальний рік. Потім був Коврай. А згодом викладання поетики в Харківському колегіуму: майже 10 років працював там, але змушений був залишити улюблену працю – вже назавжди. Останні 25 років життя Сковорода провів у мандрах, утікаючи від світу.

Цей період Сковороди досить образно описав поет Дмитро Павличко:

І взявши палицю із тину,
Він темними байраками пішов
Селянським дітям викладать латину,
Бентежити думками рабську кров.

Сковорода був глибоко віруючою людиною. Але мав своєрідні погляди на релігію. Вважав, що людина до Бога повинна прийти не через церкву, а через своє серце. Коли людина має Бога в серці і в душі, Бог її завжди почує, де б вона не молилася.

Чимало легенд пов’язано з ім’ям Григорія Сковороди. В одній із них переказується, як уже літній мудрець зупинився у свого знайомого майора. А в того була дочка і вона сподобалася Григорію Савичу. Вже й до сватання йшлося. Та коли Сковорода згадав, що втрачає найдорожче в своєму житті – власну свободу, передумав одружуватися.

Є й легенда, що Сковорода передбачив день своєї смерті. Сам собі викопав могилу, помився, перевдягнувся, ліг та й заснув вічним сном. Друзів просив, щоб поховали його не на кладовищі, а в цій-таки могилі. На надгробній плиті написали: «Світ ловив мене, та не спіймав»…

Прощаючись із Переяславом, побачили рештки пам’ятника «Навіки разом з Росією».

За час цієї поїздки двічі зупинялися перед жалобними процесіями: ховали наших Героїв… Вічна пам’ять, царство Небесне, спочивайте з миром…

Руїнами пам’ятника «непорушного братерства» задоволений. Прах тебе бери! На віки вічні!

Згадую Сковороду: «Лід на те й родиться, аби танути».