Веломашина часу. Анатолій Матвієнко

Телефонний дзвінок раптом перервав розмірений «карантинний» ранок. Новина приголомшила: помер Анатолій Матвієнко…
Не міг повірити.
У пам’яті постав сонячний серпневий ранок 1999-го.
Софійський майдан, старт у тисячокілометровий веломарафон гетьманськими столицями, містами і селами Київщини, Чернігівщини, Сумщини, Полтавщини, Кіровоградщини, Черкащини. Стартуємо ми, мобільною групою: семеро велосипедистів з народним депутатом Анатолієм Матвієнком на чолі.

Печерськ, початок червня 1999 р.

– Не знаю, що цієї відпустки організувати… Ось минулого року пішки з Києва ходив на батьківщину, у Бершадь… А куди цього року піти? – задумливо запитав Анатолій Матвієнко.

Розмова відбувалася в його депутатському кабінеті на Садовій. Чергова сесія Верховної Ради добігала кінця, нещодавно на II етапі IV з’їзду Народно-демократичної партії делегати проголосували за підтримку Леоніда Кучми на прийдешніх виборах Президента України. Не погодившись з таким рішенням, Анатолій Матвієнко склав повноваження Голови НДП і припинив членство в партії. Цей розрив йому болів.

– Нещодавно повернувся з Чигирина, мальовничий край, славетна історія, – запропонував я можливий напрямок майбутніх вакаційних мандрів.

– Цікаво, ходімо туди, – емоційно мовив Анатолій з інтонацією, начебто треба було піти на сусідню печерську вулицю, а не за двісті шістдесят «кеме».

– Ще люблю бувати в іншій гетьманській столиці – Батурині…

– Я й туди хочу, але за відпустку не встигнемо…

– Можна велосипедами, тоді подужаємо.

– Чудово, так і зробимо!

Ось так народилася ідея велопробігу гетьманськими столицями. 16 червня виконком Всеукраїнського об’єднання «Відкрита політика», до якого ввійшли чимало донедавна представників демократичного крила НДП, розглянув і підтримав ініціативу свого лідера Анатолія Матвієнка про проведення велопробігу «Від столиці до столиці». Старт запланували на початок серпня, аби фінішувати якраз напередодні Дня Незалежности.

«В кадрі» і «поза кадром»

Організаторів цієї експедиції надихали політичні цілі: в умовах фактичної інформаційної блокади доносити до людей свої переконання, розповідати свою точку зору на події, що відбувалися в країні напередодні президентських виборів.

А от засоби реалізації проєкту були суто спортивно-екологічними. Керувати експедицією погодився знаний науковець-ботанік, академік і народний депутат Кость Меркурійович Ситник.

І почалася підготовка. Разом з науковцем-істориком Олександром Головком розробили маршрут – вельми цікавий, пізнавальний. Вирахували по карті перепади висот, намагався оминути явно виражені «крутяки», бо велосипед – не машина: у спеку крутити педалі під гору не так і приємно… Тож, проїхавши Чернігівщиною, Сумщиною і Полтавщиною, долинами приток Дніпра мали спуститися до Кременчука, а звідти без значного набору висоти заплавою Славутича повертатися до Києва.

Група скомплеткувалася: Анатолій Матвієнко, президент Федерації велотуризму України Володимир Соколов, віцепрезидент Всеукраїнської екожурналістської асоціації ВЕЖА Андрій Михайлик, лікар-хірург, кандидат медичних наук Іван Березенко, досвідчена велотуристка Антоніна Соколова, члени ВО «Відкрита політика» Єгор Репецький та Павло Матвієнко.

Основні клопоти забезпечувати експедицію, як кажуть, «поза кадром» узяли на себе доктор економічних наук Михайло Довбенко, надійний «зампотилу» експедиції Василь Грицик, а також на той час кандидат педагогічних наук доцент Ольга Матвієнко, кандидат медичних наук Валентина Березенко, кандидат історичних наук Олександр Головко. Кінорежисер Володимир Фесенко і оператор-фотограф Станіслав Черній, котрий приєднався до нас в Чигирині, фіксували на відео і фотоплівку перебіг експедиції.

Згодом кадри, зняті в ті серпневі дні, лягли в основу фільму «Від Майдану до Майдану», створеного взимку 2005 р., одразу після Помаранчевої революції.

Існує сформований десятиліттями стереотип, що відомі політики, як кажуть, «аж з самого Києва» мають з’являтися в глибинці принаймні на солідному авто. А Матвієнко і його велокоманда вибрали для подорожі наймасовіший в Україні засіб пересування – велосипед. І то наш, харківський. Треба віддати належне Володимиру Соколову: справжній професіонал, удало підібрав і «педальних коней», і спорядження.

Мандрівка не тільки у просторі, а й у часі – «Від столиці – до столиці»: місцями, де відбувалися знакові події, пов’язані зі становленням української державності, де сама земля дихала героїкою минулого.

Гія

Якось після засідання оргкомітету до мене підійшов Георгій Гонгадзе.

– Класно ви придумали з велопробігом! – захоплено мовив Гія.

– То приєднуйся до нас!

– Я думав про це. Минулими вихідними навіть спробував трохи потренуватися на ровері. Але маю в руці осколок після Абхазії і не можу надійно тримати велокермо.

Гія став інформаційним координатором проєкту. Дуже зацікавився пропозицією створити веб-сторінку. Можливо, саме у ті серпневі дні у нього й народилася ідея інтернет-видання «Українська правда».

Хто міг тоді подумати, що за рік по тому світ потрясе таращанська трагедія. І моторошно стало, коли у руці знайденого під Таращею обезголовленого людського тіла виявили осколок…

Софійський майдан, 3 серпня 1999 р.

Довгоочікуваний ранок старту. Врочисті промови, святкова атмосфера, усмішки, побажання щасливої дороги. На відміну від наших східних сусідів, перед якими віддавна стояли питання «Хто винен?» і «Що робити?», перед українцями стояли не менш глобальні: «Куди ми йдемо?» і «Хто нас веде?». Але на той час нам було все зрозуміло: «Куди? Вперед!»,.. «Хто веде? Матвієнко».

– Всі ми повинні дуже добре знати нашу історію, – закликав під час прощального мітингу Анатолій Матвієнко. – Бо інакше ми не здатні будувати свою державу. Ми зацікавилися Гетьманським періодом, дійшли висновку, що це не тільки славні сторінки. Інколи, а може навіть дуже часто, боротьба за владу осліпляла наших гетьманів. Боротьба за булаву не давала їм можливості адекватно і тверезо оцінити події, які відбувалися на нашій землі. А ще цей край славний і іншим героїчним періодом – роками Другої світової війни. Сьогодні всіх нас чомусь мучить страх, сьогодні переживаємо якусь непевність, другорядність, якщо хочете, вторинність… Ми хочемо підняти дух – і власний, і нашого українського брата. Повірити в свої сили. Особливо напередодні президентських виборів. «Ми не маємо права вибирати із біди біду», – каже Ліна Костенко в своєму творі «Берестечко», який ми, до речі, веземо з собою, і даруватимемо бібліотекам на нашому маршруті. Ми повинні із біди вийти, піднятися з колін, обрати гідного кандидата. Серед тих, кого ми не будемо пропагувати і будемо казати, що їх не можна обирати, – є чотири кандидати. Таке рішення «Відкритої політики». Ми будемо застерігати людей від помилки обрати Симоненка, Вітренко або Ткаченка – як те, що кличе нас у вчорашній день. Обрати ж нині діючого Президента Кучму – це законсервувати нашу біду, нашу проблему ще на п’ять років…

– Мені дуже подобається цей молодіжно-ветеранський велопробіг, – звернувся до присутніх академік Ситник. – Ветеран – це, зрозуміло, я, а молодь – це ті, хто стоять за мною. Впевнений, цей пробіг буде чудовим. Я собі уявляю зараз: ось ми в’їжджаємо в будь-яке село, районний, обласний центр, зустрічаємося вже не з декількома десятками, а з сотнями людей. А що в світі є найкраще? Це спілкування людей!

… Рушили.

Увозом на Поділ… Через міст метро перетинаємо Дніпро… Наче в калейдоскопі пролітають повз знайомі урбаністичні краєвиди, лівобережна столична околиця.

Биківня. Наша перша зупинка. Покладаємо квіти до Монументу репресованим.

Скільки на нашій дорозі буде таких сумних зупинок – від першого дня і до завершального, коли спинилися під Борисполем на місці загибелі В’ячеслава Чорновола.

Вони жили і поклали голови за Україну. Їх бояться навіть мертвих. Сама пам’ять про них, їхню боротьбу за Україну ненависна ворогам. Хто знає, де покоїться прах гетьманів Петра Конашевича-Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Кирила Розумовського. Потім, в Батурині нам повіли як з частини мармурового надгробка з могили гетьмана Розумовського, випадково знайденого істориками, в совіцькі часи зробили сходинку до місцевої «наливайки».

Чернігівщиною

Того першого дня проїхали 75 км.

До Козельця, батьківщини Розумовських. Оглядаємо собор Різдва Богородиці. На стінах старе риштування, всередині храму безокими зіницями мовчазно волає порожній іконостас…

А потім – зустріч просто неба з місцевими мешканцями, розмови про наболіле…

Наступного погожого сонячного ранку рушили на Ніжин. І знову зупинки на перепочинок, зустрічі, спілкування. Спека переслідувала весь час. Ніколи не думав, що під час привалу можу нахильці випити літр рідини.

Аж раптом наступного ранку приголомшлива новина.

– У Матвієнка температура за 38, – спантеличив Сашко Головко. Олександр Борисович, шановний науковець, на час експедиції не крутив педалі, а був організатором масових заходів. Разом із Костем Меркурійовичем виїжджали бусом вперед, зустрічалися з керівниками місцевих громад, роздавали агітаційні матеріали, готували вечірні зустрічі з людьми.

«Все, приїхали, пробігу кранти», – я не приховував досади. Але треба було знати Анатолія. В зазначений час він вже «сідлав» свого двоколісного.

– Андрію, в мене до тебе прохання. Ти в нас слідкуєш за відстанню і часом, тому через кожні 45 хвилин руху оголошуй п’ятнадцятихвилинний привал.

Отакими «уроками» у сорок п’ять хвилин з перервами дісталися Крути, вшанувати пам’ять Героїв, а далі – до самого Батурина.

На привалах Матвієнко, клав велосипед і валився долілиць у траву. Так і лежав усю перерву.

– Сергійовичу, п’ятнадцять хвилин минуло.

Мовчки вставав, сідлав свого «коня» і вперед… Ми за ним. За справжнім лідером…

Батурин

Перша гетьманська столиця на нашому шляху. І перша ночівля просто неба. Бо до того ночували у задушливих номерах пострадянських «гілтонів» районного масштабу.

У якому, навіть суперсучасному готелі можна так добряче виспатися? Зустріти тихий світанок над річкою, вдихати духмяне повітря росяних луків, милуватися вранішнім Сеймом. Прокинувшись на світанні, вийшов з намету. Побачив Матвієнка. Закутавшись у спальник, просто неба, той ще доглядав сни. Тоді спитав про себе: що ж тобі сниться, отамане?

… 1708 року військо на чолі з князям Меншиковим підступно захопило Батурин. Столиця гетьмана Івана Мазепи стала руїною. Мешканців геть усіх вирізали, не щадили навіть немовлят. Сеймом пливли жахливі плоти зі страченими. Україна здригнулася і заціпеніла…

Отой страх, помножений більшовицьким терором, і досі дається взнаки. Страх, щось зробити по-своєму, стати і сказати, що думаєш, навіть дослухатися іншої думки. Страх проголосувати не так, як усі кажуть, а як сам волієш.

Оглядаємо тодішні руїни палацу Розумовських, єдине в Україні творіння шотландського архітектора Чарльза Камерона. Довкола пасуться кози. Але така пастораль не радує око.

– Знаєш, в мене є палке бажання побачити цей палац відреставрованим, – кажу Матвієнкові. – Щоб тут була резиденція справді УКРАЇНСЬКОГО президента, і він тут прийняв президента Росії. А так мине небагато часу і в 2011 році батуринці відзначатимуть ще один сумний ювілей – 100 років від дня початку реставрації палацу Кирила Розумовського.

– Не можна відновлювати державу не знаючи історії, не знаючи, як гинула Україна, як її душили, плюндрували, гнуздали, – зазначив Матвієнко у флеш-інтерв’ю знімальній групі одного з центральних телеканалів, які саме тоді нагодилися до Батурина. – Якби ті, хто стає президентами, хто в кандидатурі, поїхали хоча б в одну-дві гетьманські столиці! І відчули той національний дух. Оце національна свідомість і національна ідея, про яку ми так багато говоримо! І вона починається з очільника держави, з президента. А якщо в нього немає цього духу нації, пріоритетного лише для цього народу… Ось все і валиться, трощиться, руйнується…

2003 року почалася тривала реставрація палацу гетьмана Кирила Розумовського. За шість років, у серпні 2009-го Президент Ющенко урочисто відкрив палац для відвідування. Після століть забуття.

На базі археологічних досліджень, ґрунтовного вивчення історичних джерел і архітектурних аналогів ХVII –ХVIII ст. 2008 року постала Цитадель Батуринської фортеці.

Але тоді, у серні 1999-го, ми про таке лише мріяли.

Сумщиною, Полтавщиною

Наступного дня докотили до Конотопа.

– Їдемо з Києва до Києва, – розповідав Матвієнко, зупинившись на вулиці райцентру. – Через Батурин, на Чигирин, Трахтемирів – знаєте такі гетьманські столиці, чи ні? Їдемо Україною і кажемо: не голосуйте за Кучму!

– А ми і не збираємося за нього голосувати, – зауважила літня жінка.

Для багатьох ще із часів Квітки-Основ’яненка назва цього міста асоціюється найперше з «конотопською відьмою»… Про це згадалося, коли у дискусіях на вулицях міста почули відоме прізвище тодішньої кандидатки на президентство.

– За Вітренко в Конотопі будуть 80% голосувати, а то і 90%, бо вона правду людям каже в очі, – впевнено спрогнозувала одна із наших тамтешніх співрозмовниць.

– Крім того, щоб казати, треба ще й щось могти робити, – резонно зауважив у відповідь Матвієнко.

– Так дайте кандидата, котрий би знав, що робити, як підняти країну, – почули від молодшої жінки. Цей докір і нині злободенний.

Щовечора у місті чи селищі, де наша експедиція зупинялася на ночівлю, проходили зустрічі народних депутатів з людьми. А для молоді організовували дискотеки.

– В Козельці, Батурині, Конотопі, Ромнах, Лубнах і Переяславі на дискотеках побувало від 200 до 500 молодих людей, – пригадує тепер, через двадцять один рік доктор історичних наук Олександр Головко. – У Батурині і Чигирині тоді влаштували спортивні свята. Дуже багато зробила лікар експедиції, кандидат медичних наук Валентина Березенко: за час пробігу обстежила на портативному апараті УЗД близько 800 пацієнтів. А ще ж консультувала, давала цінні поради хворим… Це було вкрай необхідно у віддалених від міст селах. Багато бібліотек та музеїв отримали в подарунок від учасників велопробігу щойно видану книжку Ліни Костенко «Берестечко».

Звісно, не всі нас радо стрічали. У Ніжині через фактичний саботаж посадових осіб дискотеку так і не вдалося провести, у Конотопі – «невідомі зловмисники» перерізали силовий кабель. Та світ не без добрих людей – місцеві електрики встигли відновити живлення. Це була наша маленька, але перемога. А скільки їх було по дорозі – перемога над важкими кілометрами і крутими підйомами, страшенною спекою і спрагою. І не лише фізичною… Ми втамовували спрагу пізнання рідного краю, його минувшини, сьогодення…

Звісно, перемоги не можуть бути завжди. Трапляються і поразки. Ці гіркі уроки надто повчальні, але коли починаємо захоплюватися смакуванням наших утрат… Берестечко, Крути. Педагогіка поразок… Попри усю властиву українцям сентиментальність, нині ой як потрібна історична пам’ять наших славних вікторій.

Чи всім відома перемога козацького війська під Конотопом? 28-29 червня 1659 року двадцятитисячне військо гетьмана Івана Виговського вщент розбило стотисячну армію московського царя Алєксєя Міхайловіча. Після цієї поразки Москва більше не ходила відкрито війною на козаків. Діяла тільки підступом. Це теж треба пам’ятати.

Та на місці Конотопської битви побачили лише самотній безіменний дерев’яний хрест… І тут «хтось» знищив плиту з пам’ятним надписом. Як заважає їм пам’ять, навіть не людська, а цієї славної козацької землі.

Далі через Ромни прямуємо до Лохвиці. На в’їзді до райцентру – перша і єдина спроба пікетувати наш велопробіг. А проте доброзичливих слухачів, тих, кого цікавить щире, правдиве спілкування, і тут виявилося значно більше.

За Лохвицею, в урочищі Шумейкове – ще одна сумна зупинка. 20 вересня 1941 року залишки зведеної колони штабів Південно-Західного фронту і 5-ї армії, в якій на той момент було не більше 2000 чоловік, з них близько 800 командирів на чолі з командувачем фронтом генерал-полковником Михайлом Кирпоносом, оточені у цьому урочищі, витримали 5-годинний нерівний бій з ворогом. При спробі прорватися з оточення генерал Кирпонос загинув.

На в’їзді до Лубен перетинаємо умовний «екватор» маршруту: позаду 500 кілометрів. І через Хорол – на Кременчук, промислову столицю Полтавщини. А далі, перетнувши греблею Дніпро, в’їхали до Кіровоградщини – п’ятої області на нашому шляху. Знову на Правобережжі. Коротка зупинка у Світловодську, і долаючи круті підйоми та спуски, дружним спуртом фінішуємо в Чигирині.

На Київ!

У Богдановій гетьманській столиці до нашої групи приєдналися колеги з Народного Руху України на чолі з народним депутатом Іваном Зайцем.

Наступного ранку було сонячне затемнення. Його перечекали на Богдановій горі, де колись стояла Чигиринська фортеця. Крізь сутінкову темряву милувалися краєвидами долини Тясмина…

А далі був Суботів, родинний маєток Хмельницьких. Іллінська церква, що збудована за проєктом Гетьмана.

Через Медведівку прямуємо до Холодного Яру, до Дуба Максима Залізняка. Науковці кажуть, дубові за 1000 років. Сучасник князя Володимира… Русь, татарська навала, славетні козацькі часи, Коліївщина… За переказами, саме під його зеленим склепінням гайдамацький ватажок разом із своїми побратимами слухав кобзареві думи. Шумлять вітри над його могутньою кроною. Як ті вітри, міняються епохи, народжуються, живуть, помирають покоління людей, постають, розквітають та занепадають могутні держави. А прадуб живе…

Але і він не в змозі уповільнити чи повернути назад неспинний плин часу. Напевне, тільки пам’яті, людській думці під силу мандрувати у часовому просторі…

Наступного дня, минаючи Черкаси, проїхали до Канева найбільше за один день – 120 кілометрів.

Незабутній ранок на Чернечій горі, наша шана Кобзареві – і в путь, греблею Канівської ГЕС. Матвієнко веде нашу велочоту на Лівобережжя. В тому, що за час експедиції ми чотири рази перетинали Дніпро, теж був знак. Добрий знак міцного єднання берегів нашої землі, яку відвіку й донині силкуються роздерти, розшматувати вороги.

Нарешті Київщина. Переяслав-Хмельницький, Бориспіль… Дощить…

– Ти диви, яка розбита Бориспільська траса, – здивовано зауважує Матвієнко, відчуваючи кожен стик бетонки правої смуги.

– Бо весь час пролітав машиною до Борисполя і назад лівою, впорядкованою смугою, – пояснюю у відповідь.

Доходимо висновку, що очільників «Укравтодору» конче необхідно пересадити на ровери і «прогнати» дорогами країни.

Столиця стрічає справжньою зливою. Отак, переїздами від майдану до майдану, від людей до людей, непомітно пролетіли напружені дванадцять днів тисячокілометрової мандрівки. За підрахунками, ми у нашій експедиції зустрілися з 12-15 тисячами людей. А скільки українців просто спостерігали нашу кавалькаду!

Хрещатиком дружно в’їжджаємо на Майдан Незалежності. Починається мітинг, привітання.

– Перше і головне: ми побачили наших людей – вони найкращі, – прилюдно підсумував ці дванадцять днів Анатолій Матвієнко. – Ми відчули красу нашої землі, її багатство – і це те, що переповнює душу. Але, на жаль, сьогодні цією державою керується бездарно і нікчемно. Це жалібний висновок, який ми привезли. А відтак вважаємо: потрібні зміни.

Я стояв трохи осторонь, читав людські обличчя. Поступово приходило усвідомлення, що невеличкий, але такий яскравий момент життя, як і сам велопробіг, фінішував. Можливо, багатьом укарбується в пам’ять, а для мене назавше стане незабутньою сторінкою долі.

Підійшов Гія, міцно потис руку…

* * *

Потому ми з Анатолієм бачилися рідко. Але при зустрічах, коли починалося наше спілкування, бачив як теплішав його погляд. І хоч розмова йшла про інше, нам було що згадати…

Журналістсько-кінематографічна доля не раз закидала мене на ділянки нашого «столичного» маршруту. Пізнавав місця, згадував наші «спекотні» кілометри, зустрічі, розмови, бачив як змінюється українська глибинка, варта більшої уваги, пізнання її краси, вивчення славетної історії. Цьому сприяв би розвиток внутрішнього туризму, що особливо на часі нині, коли обмежено виїзд за кордон.

Франція має «Тур де Франс», їхні сусіди – «Джіро д’Італія». Наш веломаршрут 1999 року може стати основою українського велотуру – «Меморіалу Анатолія Матвієнка». Можливо, не професійного, зате масово-аматорського. Учасники могли би приєднуватися на окремих етапах, неподалік своїх населених пунктів.

Хтось скаже, часи романтизму в політиці минули, майбутнє за прагматиками. Для них велосипед лише початковий засіб пересування у «велику політику». Певне, це і є об’єктивна реальність. Та, яка примножує скорботу.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company