Саме тут, озираючи неосяжні краєвиди, мешканець низин остаточно усвідомлює незворотність приходу осені. Десь там, у долинах, ще догорає літня спека. А в горах уже пора жовтого листя. Хоча неповторна і багатобарвна палітра матінки природи не обмежується одним кольором.

Здається, гігантський строкатий гуцульський килим вкрив верхи. І серед безлічі кольорів гірської осені переважають жовтогарячі, іноді навіть брунатні шати бучин, на місцях минулих «лісовпорядкувань» домінує золото берез, деінде яскравими смолоскипами пломеніють клени-явори. А вічна зелень смерек і ялиць нагадує, що Карпати справіку звалися Зеленими… Але ця краса нетривка. І перший швидкоминучий осінній сніг провіщає незворотній прихід зими. І все ж як антитеза прийдешньому білому морокові холодів, десь там унизу, невеличким люстерком живого срібла виблискує озеро на ім’я Синевир…

У таку осінню пору особливо романтично познайомитися з таємничим Морським Оком, як іще називають озеро. Чимало легенд оповідають про походження цього найбільшого гірського озера Українських Карпат. Декілька з них – про закоханих дівчину Синь і молодого вівчаря Вира. Але геологи стверджують – озеро завального типу. Десь 10-11 тисяч років тому гірські породи зірвалися зі схилу гори Красної і перекрили прадавню долину Синевирського потоку. Так стверджують науковці. Але, вдивляючись у неповторну красу гірського озера, так хочеться вірити у казкові легенди.

Це володіння національного природного парку, який так і зветься – «Синевир». Будній день, і здається вже «не сезон», а на оглядовому майданчику велелюдно. Вітаюся з пані Мирославою. Вже багато років вона разом з чоловіком торгує біля озера верховинськими сувенірами. Значна частка краму – з рідної Гуцульщини, з Косівського району. Але останнім часом,  не ховає суму жінка, ринок традиційних українських сувенірів, навіть гуцульських, заполонили китайським ерзацом.

– Людей, як бачите, багато, і кожен хоче повезти з собою додому якийсь сувенір, – розповідає Мирослава Гарасим’юк. – І знаєте, по тому, як відремонтували сюди дорогу, туристів значно побільшало. Бо ви ж пам’ятаєте, яка тут страшна розбита путь була.

Національний природний парк «Синевир» – це не лише унікальне, овіяне легендами озеро. Під охороною дружного колективу парку – понад 40 тисяч гектарів гірських лісів, полонин, річок і потічків. Майже 6 тисяч га – заповідні. Є тут і унікальні гірські сфагнові болота Глуханя і Замшатка.

В Синевирському краю росте-буяє майже 900 видів вищих судинних рослин, серед яких є й рідкісні, занесені до Червоної Книги України. Багатий та різноманітний і тутешній тваринний світ.

Великою популярністю у відвідувачів користується побудований 2011 року Реабілітаційний центр бурого ведмедя. Тут, на 12 гектарах масиву, у напіввільних умовах починають нове життя клишоногі, які зазнали жорстокого поводження, потерпілі від стихійного лиха.

Відвідувачів від грізних тварин відділяє тоненька сітка. Але ведмеді її не торкаються: дріт, натягнутий по периметру вольєра, – це «електропастух», не дозволяє звіру підійти до огорожі. А їм цього і не треба, бо зайняті своїми важливими ведмежими справами: хто спить, хто купається у басейні, інші зосереджені на пошуках їжі, яку доглядачі спеціально ховають.

– У кожного ведмедя свій раціон: овочі, фрукти, борошняні вироби, а також м’ясо, хоча більше рибу даємо, – каже ветлікар Центру Михайло Маслей. – Отже: морква, яблука, хліб, вівсяне борошно і риба – це основа. А потім вже нормуємо. Наприклад, Бені потрібно 14 кг мішаного корму, Бубочці – 10. Загалом у нас на реабілітації 19 бурих ведмедів. Восени у них прокидається «звірячий» апетит: ведмідь повинен набрати ще 50 відсотків до весняної маси тіла. Деякі вже починають готувати барлоги. Минулої зими кілька наших клишоногих упали у зимову сплячку. А це перша ознака, що реабілітація проходить нормально.

– А хто з них найбільше з’їдає?

– Беня і Дюрій, найбільші самці. Вони зараз у нас на карантині, вітамінотерапію проводимо. Не вистачає вітамінів і мінеральних добавок. Як бачите, деякі ведмеді гуляють у великому вольєрі, інші, які вже давно у нас, розбрелися по всій території. А новачків поки що привчаємо до наших умов. Їх не можна одразу всіх разом випускати у вольєр – наслідки можуть бути непередбачуваними. Великий самець здатен убити меншу тварину. Тому проводимо спеціальні тренінги. Зараз ви їх бачите. Наприклад, залишаємо, ховаємо їжу по вольєру, міняємо звірів клітками. Даємо разом їм їсти, щоб звикали один до одного і не відчували конкуренції. З кожним роком відвідувачів Центру більшає. Людям цікаво побачити цих володарів гір не в клітках, а серед хоч і огородженого, але лісу.

Їдуть на Синевир з усіх усюд. Подивитися на славетне озеро, на реабілітацію ведмедів, а то й просто пройтися гірськими стежками чи, осідлавши металевого коня, долати, здається, нескінченні кілометри гірських підйомів. А потім, трохи відхекавшись, дістати в нагороду можливість насолоджуватись з панівної висоти неповторною панорамою довколишніх гір. Отак колись з друзями, осилюючи десятки кілометрів гірського бездоріжжя та розбитих путівців, перетинаючи гірські пасма і перевали, їхали велосипедами від Коломиї до Колочави. Ось уже долиною Тересви просувалися все вище і вище. Карта показувала, що від села Німецька Мокра на перевал Прислоп до омріяного фінішу – села Колочава веде дорога з твердим покриттям. Але замість автодороги побачили навіть не розбитий лісовозами путівець з величезною колією. Після катастрофічного паводка дорога просто перестала існувати. Замість неї – річище гірського потоку. Довелося чи не півдня пхати прямо по воді вгору свої завантажені похідними рюкзаками велосипеди.

Пригадав цей епізод, коли, знову завітавши до національного парку «Синевир», дізнався, що дорогу з Колочави на Німецьку Мокру через перевал Прислоп відновлено. Хіба міг не пристати на пропозицію гайнути нею на автівці через перевал у Німецьку Мокру?!

– Дороги – це, як мінімум, ступінь свободи, не кажучи вже про соціальний, економічний ефект, коли відновлюються старі, і розширюються нові зв’язки, – веде мову голова Міжгірської райдержадміністрації, депутат облради Василь Худинець. – І люди з моєї рідної Колочави кажуть, що з-за перевалу мокрянські хлопці вже їздять до нашого села на дискотеки. За підтримки обласного керівництва, в першу чергу голови ОДА Геннадія Москаля, дбаємо про відновлення доріг краю. Це одне з ключових положень нашої передвиборної програми. І люди нас підтримали. Тож мусимо відробляти обіцяне. Відремонтовано ділянку дороги Долина – Хуст, що веде через Торунський перевал на Львівщину, цього літа покладено нове дорожнє покриття на багатьох ділянках автошляху на озеро Синевир. В перспективі прокладемо нову дорогу на Львівщину. Будуть хороші дороги –  до нас поїдуть люди. Без розвитку інфраструктури, туризму я не бачу майбутнього нашого мальовничого і вельми гостинного верховинського краю.

– Літній туристичний сезон цього року для нас був дуже вдалим, – зазначив директор НПП «Синевир» Микола Дербак. – Особливо серпень і вересень, коли після реконструкції автодороги втричі збільшився потік гостей до нашого парку. Це наочний приклад того, що значать дороги, їхній стан для розвитку туризму.

– Миколо Юрійовичу, які найближчі плани?

– В першу чергу треба добудувати Реабілітаційний центр бурого ведмедя. І візит-центр, щоб наші гості могли отримати якомога більше інформації про таку цікаву і, на жаль, вже рідкісну тварину.

– Браконьєри, часом, не турбують?

– Ні, цього зараз немає. Лісова охорона працює. Роз’яснює. Зрозуміло, це впливає не на усіх. Тож аналізуємо ситуацію, намагаємося працювати на упередження. Ми приблизно знаємо коло потенційних порушників. І тільки вони, скажімо, виїжджають з райцентру, наші єгері вже знають про це, відповідно реагують. Ясна річ, біля кожного дерева лісника не поставиш. Багато спілкуємося з людьми, займаємося екологічним просвітництвом. Найперше – серед з дітей і молоді. А водночас поступово і неухильно розширюємо парк, передовсім за рахунок пралісів.

Переважна більшість співвітчизників, навіть не здогадується, що Україна має природну перлину, яку нарівні з Ніагарою і Кіліманджаро занесено до Всесвітньої природної спадщини ЮНЕСКО. Йдеться про букові праліси Карпат. Донедавна вважалося, що їхні значні площі збереглися в нашій країні лише на території Карпатського біосферного заповідника та Ужанського національного природного парку.

Втім українські вчені й експерти спільно з працівниками парку впродовж декількох років вивчали букові ліси Синевира. І понад 2600 гектарів бучини визнали пралісами, гідними номінуватися на високий охоронний статус ЮНЕСКО.

– Буквально днями завершився візит до нашого парку японського експерта Куміко Йонеда, – повідомив Микола Дербак. – Вона за дорученням Комітету в справах Всесвітньої природної спадщини ЮНЕСКО і Міжнародної спілки охорони природи (МСОП) провела обстеження букових пралісів парку на відповідність вимогам Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Сподіваємося, що у червні 2017 року ЮНЕСКО прийме рішення віднести до Всесвітньої спадщини і букові праліси НПП «Синевир».

– А як справи з розширенням території парку за рахунок приєднання урочища Кам’янка?

– Питання передачі нам цієї території фактично вирішене. Там під загрозою вирубки перебувають особливо цінні 167 гектарів пралісів і 117 гектарів старовікового лісу. А вище, поза межами зони лісогосподарської діяльності, зростає майже 200 га пралісів криволісся гірської сосни, сибірського ялівця, зеленої вільхи. Вони теж можуть бути пошкоджені різними антропогенними чинниками. У розширенні території парку нам допомагає громадськість. Наприклад, Українське товариство охорони птахів, яке спільно з Франкфуртським зоологічним товариством реалізує проект «Збереження карпатських пралісів». Також парк активно співпрацює з сільськими радами, місцевими громадами. Проводимо роз’яснювальну роботу, відтак отримали певну довіру від людей. Вони не заперечують проти розширення території парку. Маємо в цьому підтримку районної та обласної влади, громадськості.

– Ваш досвід, вміння вести діалог з сільськими громадами ви поширюєте і далеко за межі Карпатського краю. Не так давно у НПП «Синевир» побували гості з Черкащини, представники сільських громад, які ще тільки розмірковують чи варто давати згоду на створення національного природного парку «Холодний Яр». 

– Так, наприкінці вересня ми приймали черкащан, представників місцевих органів влади і самоврядування. Обговорили багато питань, зокрема й ті, що потребують для вирішення виваженого підходу. Спробували на власному досвіді переконати наших гостей, що створення такого парку тільки сприятиме розвитку Черкащини, збереженню його унікальної природи та історико-культурної спадщини. Зокрема, розповіли про те, які переваги має статус національного парку, що при створенні такого парку буде державна підтримка, що це унеможливить незаконне захоплення земель. Що тоді можна брати участь у різних проектах, програмах та грантах, які також позитивно позначаться на розвитку регіону. Надали роз’яснення про платні послуги, якими можуть займатися національні парки.

– Холодноярців, напевне, цікавила думка представників сільських громад, розташованих в межах парку?

– Звісно. І вони її почули. Мали розмову із сільським головою Синевирської Поляни Юрієм Горватом, який працював у парку з часів його створення. Той не крився, що створення НПП «Синевир» далося нелегко: селяни не мали однозначної відповіді на питання чи потрібен цей національний парк. Проте нині саме сюди звертаються по допомогу в забезпеченні їх паливними дровами та лісопродукцією. Отож, на переконання Юрія Горвата, діяльність національного парку тільки допомагатиме розвитку довколишніх сіл. Такої ж думки і Колочавський сільський голова Василь Кливець, який навів гостям чимало переконливих прикладів зробленого за сприяння нашого парку.

– Декілька слів про перспективи розвитку НПП «Синевір»…

– Завдання номер один – привабити туристів. Адже у Тереблянській долині є на що подивитися окрім унікальних природних комплексів. Це і залишки військово-оборонної системи «Лінія Арпада» часів Другої світової війни, цікаві і самобутні дерев’яні Михайлівська і Георгіївська церкви у селах Негровець і Колочава, справжні перлини бойківської сакральної архітектури. А чого вартий музей-скансен у Колочаві, заснований, як і низка інших музеїв села, його уродженцем Станіславом Аржевітіним. Зрештою розвивається і відпочинкова інфраструктура. Йдеться не лише про відносно великі туристичні комплекси. У тій-таки Колочаві вже понад 30 сільських зелених садиб можуть одночасно прийняти майже 500 туристів.

Справжньою окрасою краю був унікальний, єдиний в Європі Музей лісу і сплаву, який зберігся хіба що на архівних фото та у фільмі «Синій Вир Карпат».

У давні часи, коли ліс, зв’язаний у плоти-бокори, сплавляли у низини річками, потужні греблі перетинали бурхливі карпатські річки. Як в тих краях кажуть, «ще за цісаря», у середині ХІХ століття отака гребля завдовжки 80 та завширшки п’ять з половиною метрів перетнула стрімку Чорну Ріку у верхів’ях Тереблі. Про те, якою важкою ба й смертельно-небезпечною була робота плотогонів-бокорашів, нагадували хрести на берегах гірських річок. Із шістдесятих років минулого століття ліс у Карпатах вивозять машинами. А як проходив лісосплав на колоритній закарпатській говірці розповідав нашій знімальній групі у середині дев’яностих старий бокораш (плотогон) дід Василь.

– Йшла два часу вперед вода. А потом, коли відкривали двері, каждий за себе ся помолив, загойкав Отче Наш, взяв шапку намочив у воду, аби не спала. Бо там ніколи було шапку держати…

Нема вже діда Василя, та й замість унікальної греблі – самі руїни. Страшна біда прийшла у Закарпаття у листопаді 98-го. Не оминула й верхів’я Тереблянської долини. Неначе сірникову іграшку розбурхана стихія водночас знесла греблю. Намагання синевирців відродити музей перекреслила нова повінь березня 2001-го. А потім почалися дива. Знайшлися ділки, яким закортіло приватизувати не лише Мукачівський замок, а й Музей лісу і сплаву. Про це ми продовжили розмову з директором НПП «Синевир».

– Миколо Юрійовичу, днями прийшла звістка, що на вашу користь завершилася тривала судова тяганина про право власності на Музей лісу і сплаву на Чорній ріці…

– Так, 5 жовтня Міжгірський районний суд виніс рішення повернути Музей лісу і сплаву у державну власність, тобто на баланс Мінекології. 2008 року Закарпатська обласна рада прийняла дивне рішення передати Музей лісу і сплаву з державної власності в комунальну. НПП«Синевир» виступив проти цього. Справу було передано до суду. Під час судового розгляду встановлено, що рішенням виконкому Синевирської сільської ради в 2008 році Музей лісу і сплаву на Чорній ріці передано з державної в комунальну власність Закарпатської обласної ради без погодження НПП «Синевир» та інших компетентних органів. В 2013 році рішенням Закарпатської обласної ради музей виключили з Переліку об’єктів комунальної власності і вирішили повернути державі. Але провести процедуру зміни державної реєстрації права власності без рішення суду виявилося неможливим. Нарешті суд визнав, що реєстрація права власності за Закарпатською обласною радою є неправомірною, і скасував відповідне свідоцтво та запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

– Але відновлення музею потребує мільйонів гривень…

– Фінансування такого масштабного проекту здійснюватиметься за рахунок міжнародної фінансової допомоги, спрямованої на розвиток природно-заповідного фонду України. Зараз це питання вирішується в Мінекології. Переконаний, відновлення Музею лісу і сплаву дасть новий поштовх для подальшого туристично-рекреаційного розвитку краю.