Коли кажуть, що на Сході не було України, від опонентів одразу лунає: а Василь Стус, а Микола Руденко, а Олекса Тихий, а Іван Дзюба, дай Боже йому здоров’я. Ось тут хотілося б обрати інший дискурс: ці видатні особистості сформувалися на Донбасі не завдяки, а всупереч неукраїнському клімату не тільки на Сході, а й в усій на той час радянській Україні.

І водночас, коли як мантру повторюють: на Донбасі вже і в незалежній Україні не було українського духу, – теж заперечу: якби у моєму краї і справді не було України, то звідки б узялися тисячі чоловіків із Донецька, Макіївки, Шахтарська, Красноармійська, Маріуполя та інших міст і селищ, які страшного своєю невідомістю літа-2014 пішли захищати Донбас.

Саме на буремному, та все ж українському Сході з’явилися добровольчі батальйони «Азов», «Айдар» і «Донбас».

Переконаний, захисники нашої Вітчизни родом з Донбасу, які виросли тут, стали справжніми громадянами тому, що їх виховували українські за духом батьки, вчителі в місцевих школах, викладачі в технікумах та вишах. І, як мені здається, хтось із цих мужніх земляків, можливо, слухав Донецьке обласне справді українське радіо (як не згадати Ірину Черниченко, Віктора Пасічника, Богдана Дутчака), переглядав телеперадачу Лариси Бондаренко «Мови рідний голос», читав єдину обласну українськомовну газету «Донеччина» з додатком «Світлиця». Це я про те,  що державницьке інформаційне поле в Донецьку все-таки проростало на тлі войовничої русифікації, яка особливо посилилася на старті третього тисячоліття.

Так, український сегмент у гуманітарній сфері не переважав, не був конкурентним, але точно створював певну противагу в суспільстві, що перебувало на Сході під потужним впливом РФ, проросійського олігарха і підлеглої йому місцевої влади.

Що ж до надміру поширеної навіть серед донецьких євромайданівців тези, що, мовляв, усі винні в тому, що в Україну прийшов ворог, – це припущення вважаю хибним і оманливим, бо таким визнанням ставимо себе поряд зі справжніми призвідниками війни проти України – путіними та донбасівськими колаборантами.

«Говори по-русски»

Чи змінюється прифронтова Донеччина? Та звісно ж.

Але ось у січні приїхав прем’єр Володимир Гройсман у Маріуполь і на одному з найбільших підприємств зустрівся з трудящими. Народ зібрався немолодий, тож коли урядовець привітався і заговорив державною, раптом пролунало давнє: «Давайте по-русски». Глава уряду миттю перейшов на «язик», а мені подумалося, що на Донбасі так було завжди – в усіх президентів, крім Кравчука та Ющенка, на Сході наче перемикало щось усередині і вони з перших кроків у Донецьку починали говорити російською. Виходить, вони і чули Донбас, і дослухалися до нього всупереч поширеному міфу. Щоправда, діалог влади з жителями нашого краю відбувався через самопризначених посередників в особі ахметоваих, януковичів і верхівки злочинної Партії регіонів. Розмовляли, ясна річ, на «понятном им языке».

Згадую, як перед президентськими виборами 1999-го Леонід Кучма приїхав у Донецьк і нас, місцевих журналістів, запросили на зустріч з гарантом у телестудії, звісно, не в прямому ефірі. Перед початком зафіксував майже непомітний для присутніх епізод. Леонід Данилович, вмощуючись у кріслі,  кілька фраз сказав українською, але за кілька секунд до включення камер прес-секретар Олександр Мартиненко неголосно, але чітко нашепотів своєму босові: «Говорим на русском». Президент свого підлеглого послухався, хоча було помітно, що йому російською висловлюватися важче і він перекладає з української,  до якої звик за перші п’ять років свого президентства.

Точно так,  як гарант, пристосовувалися до тутешнього електорату під час виборів й інші політики, що приїздили почути Донбас. Про це розповів один відомий телеведучий після спілкування зі мною на «Первом муниципальном». Діло було якраз після виборів 2006-го і, здавалося, обіцянки лідерів різних партій досі витали в повітрі. Так от, колега спочатку здивувався, що я говоритиму рідною мовою, але швидко погодився: «Значит будем говорить на суржике». Передача про газету «Донеччина» і місце української на Донбасі виявилася змістовною і, що важливо, прихильною з боку телеглядачів, яким цікаво було послухати місцеву людину, яка не тільки говорить про мову, але й робить газету для українців свого краю, – такі відгуки підбадьорювали.

Але запам’яталася ремарка телеведучого після ефіру про те, що більшість, зазвичай українськомовних, політиків з Києва у цій донецькій студії дружно переходила на російську. Щоб сподобатися, видатися «своїми»? Та в підсумку мімікрія успіху не мала і такі політики не тільки не здобували нових, але й втрачали старих прихильників.

Стосовно реакції місцевих ЗМІ на українськомовну публічність політиків, показовою є реакція донецького випуску «Комсомольской правды в Украине» на промову голови уряду під час прощання із загиблими шахтарями. Журналіста промосковської газети обурило те, що слова співчуття  Віктор Ющенко виголосив у Донецьку… українською мовою! Мовляв, російськомовний регіон, а він посмів говорити не по-російськи! Було це 2000-го чи 2001-го, і я тоді написав про цей ганебний витвір проросійської пропаганди. Звісно, тодішня влада на позицію патріотичного видання не реагувала. Але промайне ще три роки і центр Донецька зустрічатиме Ющенка, як «фашиста», і мовним питанням Москва за допомогою місцевих посіпак почне розколювати Україну та ділити нас на кілька сортів.

Спокійна українізація

А тепер – про позитивне. У Краматорську, який, на мою думку, ментально залишається великим заводським селищем, зупинки у нових тролейбусах оголошують українською мовою. Такими ж говіркими тут зробили світлофори в самісінькому центрі: «Перехід вулицею Василя Стуса дозволено». Для мене чути таке дуже приємно, хоча, певно ж, є мешканці, яким миліша попередня назва вулиці – Соціалістична. Але і консерватори звикають до змін, як, приміром, призвичаїлися, що найголовніша транспортна артерія вже не Орджонікідзе, а Олекси Тихого, який життя поклав, щоб ми відчували себе українцями на рідній землі.

А в Покровську (раніше – Красноармійськ) завдяки голові Донецької військово-цивільної адміністрації Павлу Жебрівському, який показав себе прихильником спокійної, але реальної українізації, навіть у міських маршрутках розмістили друковані оголошення «Проїзд 3 гривні». Та й вивісок українізували чимало, що дало підстави обласній владі присудити місту друге місце у конкурсі із впровадження державної мови. За словами мера Покровська Руслана Требушкіна, 20 мільйонів гривень з обласного бюджету на розвиток міста виявилися добрим стимулом для заміни неукраїнських вивісок та реклами.

Наразі центр Покровська має більше назв державною мовою, ніж столичний Хрещатик, як не дивно. Інша справа, що в місті, яке до війни називали Західними воротами Донбасу і де пишаються композитором Леонтовичем, що недовго працював тут понад століття тому, ніяк не спроможуться гідно вшанувати пам’ять автора «Щедрика». А на центральній площі замість пам’ятника Тарасу Шевченку досі непомітний «кам’ятник» (за висловом місцевого краєзнавця і письменника Петра Гайворонського). І як не намагаються активісти Покровська змусити владу вшанувати Кобзаря як належить, віз, точніше «кам’ятник», і досі там.

Вірність присязі

Батько і мама прожили повне випробувань війною життя. Я чомусь переконав себе, що Олексій Зоц, у 25 років повернувшись посивілим офіцером з Другої світової, а мама, переживши окупацію в селі на Дніпропетровщині, настраждались на кілька поколінь наперед, а тому майбутнє їхнього сина буде світлим і безхмарним. У свої 52 я зрозумів, що помилявся.

Це почалося 9 березня 2014-го в Сімферопольському аеропорту, коли «феесбешник» цілився пістолетом на беззбройного офіцера-прикордонника Саву Зоца. Він не зрадив військовій присязі на вірність Україні,  не перейшов на бік ворога, як це зробила в Криму переважна більшість військовослужбовців і керівників вищої ланки силових структур та СБУ. І як тут не згадати Савиного діда Олексія, який у липні 1941 року написав:

Я за тебе в бій іду сьогодні,
За твої блакитні небеса,
За поля і ріки повноводні,
Щоб цвіла в віках твоя краса.
А якщо, порушуючи цілість
Чесної трудящої рідні,
Чи словами, чи неправим ділом
Зраджу я великій стороні, –
Небо, під яким родився й виріс, –
Каменем на мене упаде,
Хай твоя земля з-під мене вирне,
Не пригорне до своїх грудей,
Кожна твоя стежка, Україно,
Хай мене до прірви приведе!

Син служить на одній з найнапруженіших ділянок, що розділяє нашу країну з окупованою ворогом українською землею.

Історія ікон – історія людей

Ікони потрапили до нас з Іванівки Межівського району на Дніпропетровщині, зі звичайної, як на початок 70-х років минулого століття, селянської хати під стріхою і глиняною долівкою, де жили мої рідні дід Тарас і бабуся Улита і де минуло моє дитинство. Тієї хати, немов з картин ХІХ століття,  як і її господарів, уже давно немає, а ікони, що ними благословили на шлюб бабцю Улиту та діда Тараса їхні батьки, ці лики, які ревно оберігала моя мама, перекочували в Донецьк. І якби не війна, яку принесла Росія, так би і залишалися у нашому місті. Свою місію оберега вони виконали під час обстрілів восени 2014-го: прилетіло не до нас, а на кілька метрів лівіше,  прямо на дах дев’ятиповерхівки. Ми жили на восьмому…

Тепер вони у Києві, дружина вивезла з окупації…

«У гроба карманов нет» – цей вислів приписують моєму земляку Юхиму Звягільському, багатолітньому керівникові донецької шахти імені Засядька та нинішньому нардепу. Останній з донецьких могікан, Герой Соціалістичної праці у Радянському Союзі та Герой України, хоча, як переконують деякі опоненти пана Юхима,  йому б у в’язниці сидіти – за загибель понад тисячі гірників цієї шахти за останні тридцять років. Тіла багатьох вуглевидобувників внаслідок вибухів метану та інших жахливих аварій так і залишилися на півторакілометровій глибині: ні домовини, ні кишень.

«Донецька мафія» під забороною.

Що ж ці суди витворяють: дивуються громадяни, обурюються і лихословлять. І тільки викинуті з Донецька українці зауважують, що такий цирк уже бачили в рідному краї. І справді, ось що згадалося.

Ворошиловській райсуд Донецька в ніч з 23 на 24 серпня 2011-го забороняє в День Незалежності проводити масові заходи біля пам’ятника Шевченку.

Навесні 2007-го Гірняцький суд Макіївки забороняє державі Україна вступати до НАТО.

Десь 2007-го чи 2008-го року один із райсудів Донецька за розміщення білбордів з Віктором Ющенком у фейковому нацистському вітанні штрафує рекламну фірму аж на 500 (!) гривень. Хтось жартує: а могли б посадити Віктора Андрійовича на 15 діб!

У ці роки ще один суд обласного центру – Київський – забороняє продавати і поширювати книгу «Донецкая мафия», де були біографії Ахметова, Януковича, Колеснікова, Звягільського, Немсадзе, Яноша Кранца, Міші Косого, генерала Малишева та інших громадян.

І ще один суд вартий згадки – той, приміщення якого за нез’ясованих обставин згоріло у Макіївці наприкінці 90-х. Це дивним чином збіглося з появою у міській, а згодом і в обласній владі такого собі Джарти, якого місцеві знали як «Васю- біту» і який мав за плечима одну чи дві «ходки». За його мерства в місті ліквідували трамвайне сполучення, а він завершив свою карколомну кар’єру на посаді голови уряду Криму. Ще за життя Джарти вивів у столичні судді свою старшу доньку, фото якої в стилі «красиве життя» розміщували в соціальних мережах обурені добропорядні громадяни.

Еволюція чи революція?

Замислився над доволі поширеною думкою деяких інтелектуалів про те, що Україна мусить розвиватися еволюційним шляхом. Хочу заперечити: от країна після 2004-го розвивалася еволюційно і привела до влади Януковича, який спочатку намагався Україну привласнити, а потім продати. І на що б ми перетворилися, якби не Революція Гідності?