Багато хто, напевно, пам’ятає популярний колись сімейний дует «Два кольори» Людмили Гримальської та Олега Ледньова. Олега не стало ще в грудні 1997 року. За шість років по тому в одному з небагатьох інтерв’ю Людмила Гримальська говорила: «Ми з Олежиком були нерозлучними не лише в «Двох кольорах», а й досі! Я навіть у священника в монастирі запитала чи можна урну з прахом чоловіка тримати біля себе, то він сказав, що можна… Мені приємно, що нас ще пам’ятають. А з Києва я втекла, бо на кожному кроці дратували запитанням: «Де це Олег, ви ж завжди ходили поруч?..»

21 квітня популярна в 1970-х – 80-х роках українська естрадна співачка Людмила Гримальська святкувала б 75-річчя… Її не стало восени 2014 року.

Доля була і щасливою, і рясною на поневіряння для Мілки –  так люб’язно її називали друзі та колеги. Особливо складні випробування їй випали наприкінці життя. Вона довгий час лікувалася в психоневрологічній лікарні. Потім самотньо мешкала в кімнатці колишнього радгоспівського гуртожитку. Завдяки добрим людям.  Безпорадна й безпомічна, ледве зводила кінці з кінцями. Отримувала мізерну пенсію. Перешивала старі костюми і пальта, віддавала у ремонт старе взуття. Однак, трималася завжди у формі. Її виділяли у натовпі, було видно, що йде Артистка.

І Олежика свого вона нікому не віддавала. Урна з його прахом 17 років була з нею. Постійно, скрізь… Замість переконати жінку, аби та дала спокій душі померлого, один із священників тамтешнього монастиря нарадив: «Ето нє запрєщєно… Можетє дєржать рядом…»

Ще на початку 2000-тих, відколи Мілка виїхала з Києва, деякі «знавці» та музичні «дослідники»  встигли її  поховати співачку. Пошукові інтернет-системи надавали інфу, ніби співачка вже покійна, хоча дату її смерті знайти було годі…

… Мені пощастило розшукати Людмилу Гримальську в лютому 2013 року. Я саме завершував тритомник з історії української естради, і там неодмінно мусили бути «Два кольори». Довго шукав Мілку. І таки знайшов! З нею ми спілкувалися ще понад рік, до її смерті.

Першого разу в тому радгоспівському гуртожитку не могли наговоритися, і тоді вона пообіцяла: «Я напишу листа».

Я й справді отримав од неї вістку. Написала на якомусь пожовклому клаптику паперу… Надіслала вигорілу обкладинку з журналу «Україна», де був не лише її автограф, а й Олежика, правда, взяла його в рамочку і прізвище його вивела українською – Леднів.

Людмила померла в тому-таки гуртожитку селища Калинівка, що на Київщині,19 вересня 2014 року. Її, як і її Олежика, кремували. На Берковецькому цвинтарі Києва дві їхні урни поховали на могилі Людмилиних батьків…

Вічна пам’ять великим артистам… І нехай простять нам, українцям, що не підтримали, не допомогли, не шанували…

Щира вдячність соціальному працівникові смт Калинівка Ганні Ньорбі, яка доглядала Людмилу Гримальську до останніх її хвилин.