У приміщенні культурно-просвітницького центру столичного Дніпровського району Театр української традиції «Дзеркало» відзначав одразу кілька ювілеїв.
Років із 30 тому цей мистецький колектив явився світові. Десять років тому, поблукавши тимчасовими київськими підвалами-пристанищами та помандрувавши світами – від зони Чорнобильського лиха до Новосибірська, Кракова, Парижа й Лондона, – театр знайшов постійну прописку на дарницькій околиці, у місцині, яку кияни йменують «селищем ДВРЗ».
І нарешті десять років тому «Дзеркало» вперше представило вимогливій столичній публіці веселий водевіль «У Києві на Подолі, або ж Ґдє ві сохнітє бєльйо?» Спочатку на сцені театру «Колесо». Потім твір перебрався й на лівий берег.
Нині водевіль з успіхом іде одразу на двох театральних підмостках. Причому художній керівник «Дзеркала», заслужений діяч мистецтв України Володимир Петранюк, який і написав п’єсу «за мотивом», вважає, що таке «роздільне» її виконання – лише на користь.
Так сталося, що автор цих рядків подивився цей справді життєрадісний і надзвичайно важливий з ідеологічних міркувань спектакль, так би мовити, у два раунди. Спершу – разом з учнями однієї зі шкіл Дніпровського району. Вдруге – на ювілейній дефіляді «Дзеркала». Пересипані соковитими подільськими жартами мізансцени раз у раз переривалися відеокліпами – про історію театру. Це майже не заважало сприймати сюжет – гранично простий, веселий, добродушний.
Дві сім’ї сусідують на київському Подолі – українська і єврейська. «Ґдє ві сохнітє бєльйо?» – це як пароль. Власне, перша сцена: Рахілька (актриса Ліана Книгницька-Марковська) розвішує щойно випрані простирадла й наволочки. А Богдан (Іван Коваленко) – тут як тут! Хоча ні, розпочав виставу все-таки пан Гоп-з-точилом (сам Володимир Петранюк). У випадку зі школярами це вилилося в цікаву, повчальну і, мабуть, потрібну прелюдію. Під час ювілейної вистави – вочевидь, за браком часу – цей своєрідний ведучий обмежувався короткими ремарками.
Події, втім, розгортаються динамічно. З ярмарку повертаються друзі-сусіди – Хаїм (Дмитро Сторчоус) і Хома (Олександр Мамон). З ними виникає ще один «персонаж» – коза, такий собі «чоботарський» її варіант: із жіночим черевичком на копитці і рогатим молотком замість голови. Ця істота німує, але навколо неї і її мотузки вирують неабиякі пристрасті. Сусіди сваряться, миряться, знову лаються і зрештою доходять цілковитої згоди. І вже не розбереш: це плата за товар чи посаг. Чи про тварину, яку так часто ставлять за приклад рабини, йде мова, чи про героїню вистави Рахільку, яку сватають за Богдана, і згода жіночої половини – Сари (Анна Коваленко) і Параски (Людмила Зінченко) перетворюється на формальність. Досить веселу й дотепну, треба сказати.
Ось такий водевіль. Ризикну назвати його візитною карткою «Дзеркала». Варто б нині повозити його містами та містечками «єдиної країни», демонструючи людяність, доброзичливість і взаємну приязнь в Україні сущих. Незалежно від їхньої національної та етнічної належності. Гадаю, що не тільки в Ізраїлі, а й у Європі, куди ми прагнемо, цю виставу зрозуміють і гідно пошанують. Тож нехай на запитання: «Ґдє ві сохнітє бєльйо?» лунають назви багатьох-багатьох населених пунктів України і Європи.
А от весла кораблеві на ім’я «Дзеркало» сушити таки не доведеться.
Залишити відповідь