Добре знана дорога до Чорнобиля. Здається, її тепер можна проїхати навіть із заплющеними очима: Лютіж, Димер, Катюжанка, Феневичі… Роками обабіч неї майже нічого не змінюється. Хіба що до тридцятих роковин аварії місцями поклали новий асфальт. Цього разу на околичному роздоріжжі Іванкова, де символ життя роботи німецького скульптора Арміна Кьольблі, їдемо не прямо на Чорнобиль, а повертаємо ліворуч. Майже як у казці, знаній з дитинства: «прямо підеш.., ліворуч підеш…». Тільки реалії надто сумні, якась страхітлива казка виходить: прямуємо до Поліського – покинутого міста-привиду…

З ДОСЬЄ «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»:
ПОЛІСЬКЕ (кол. назви Хабне, Кагановичі Перші). Розташоване на півночі Київщини над річкою Уж (права притока Прип’яті). Одна з перших писемних згадок про Хабне датується 1415 р. У 1923 – 1993 рр. було центром Поліського району. Через високу радіаційну забрудненість внаслідок аварії на ЧАЕС розселене і виключене з облікових даних 19 серпня 1999 року.

– В один бік – Поліське, в інший – Чорнобиль. Понад шістдесят років їжджу цим шляхом. В ті часи дорога тут зовсім інша була, – пригадує уродженець Поліського кінорежисер Георгій Давиденко. – Казали: там, де кінчається Чорнобиль, там кінчається світ, бо доріг далі нема. І асфальту не було – бруківка. Замість деяких доріг –  взагалі путівці були, серед боліт і лісів. Край землі, прадавні володіння наших предків – древлян. Чорнобилян називали «сучкарями», а на нас казали «корчі». Мабуть, тому, що довкола Поліського – луки, які весь час заростали корчами. І озера. Ми в них рибу ловили. Беремося за руки, тупотимо ногами по дну, воду каламутимо. Так і йдемо від одного берега до іншого. А з води щуки виринають. Здоровенні, як крокодили. Ти їх руками намагаєшся підхопити. Особливо запам’яталося таке рибалення 1947 року. Коли голод був страшенний.

– А коли вперше до Іванкова поїхали?

– Десь в 1952-1953 році. Їздили до Іванкова грати у футбол. В нас була полуторка, в кузові замість сидінь – дошки. Вся футбольна команда сідала, їхали та співали:

Ой, дівчино, шумить гай,
Кого любиш, забувай, забувай…

– Я був запасним воротарем, найменшим в команді, – трохи помовчавши, продовжує Георгій Іванович. – Хлопцем слухняним, не пив ні горілки, анічого міцного. Після кожного матчу накривали столи, біля мене сидів центральний нападаючий (його називали Козлом), наливали склянки, казали тости… Понапиваються, а потім не можуть ніяк залізти через борт на полуторку. Ось такі в нас поїздки були.

– А хто у тих матчах брав гору –  іванківські чи поліські?

– Бувало так, що й іванківські вигравали. Взагалі-то ми весь час друге місце в Київській області тримали. Біла Церква нас перемагала. І в нас таке було змагання, що не дай Боже! Як між «Шахтарем» і київським «Динамо», отак і ми в області воювали за першість. Тоді ж ми грали у футбол, а не відпрацьовували гроші, це все було безплатно, за інтерес. Доріг не було –  багнюка, я не знаю, як ми на тій полуторці проїжджали.

Минаємо Обуховичі, Термахівку. Довкола дороги – звичайні, на перший погляд, поліські краєвиди. Можливо саме вони налаштовують Давиденка на хвилю спогадів.

– А потім армія. Я в розвідці служив. На спецзаняття з рукопашного бою не ходив. Ну, не можу вдарити людину доти, поки він мені не вріже. Потом направили закордон. Там дістав важке поранення. Довго пролежав у комі – і сліпий був, і німий… Сім місяців в госпіталі…

– Які ж пригоди випали Вам на долю…

– Далі – більше. Остання декада 1961 року, знімали стрічку про будівництво Дніпровського каскаду електростанцій «Вогні України». Взагалі, усі ці так звані моря – злочин перед Україною. Це було в Кременчуці. Наступного дня повинні знімати, а оператор забув акумулятори. Їх з Херсона передали літаком. Поїхали по них на аеродром. Питаю у водія: «Пив?», – «Ні, тільки трохи пивка».

… Опритомнів я вже у лікарні: врізалися у придорожнє дерево. Я попереду сидів – 19 швів. Зашили, все нормально, як на собаці зажило, через 21 день вже був на зйомках. А 2004 року біля мого будинку – перехід «зебра»: виходжу з трамваю, дві жінки попереду мене ідуть… Дивлюся на них, і тут в мене «мерседес» – ба-бах!.. І ще тягне три метри по дорозі… Знову лікарня, операція, знову «заштопали»… Одне слово, у мене не голова, а Карпатські гори.

– Дивовижна Ви людина, Георгію Івановичу!

– Ну, я ж народився 2 травня 1937 року, на перший день Великодня… Господь Бог мене увесь час оберігає… Виживав. І зараз живу, працюю в кіно, і ще працюватиму…

За розмовою непомітно минуло півтори години дороги від Києва до Поліського. Ось і КПП на в’їзді. Георгій Іванович показує поліцейським паспорт, де вказано, що він тутешній уродженець. Пояснює: їде провідати рідні могили. Шлагбаум повільно повзе вгору, відкриваючи шлях до покинутого міста.

Поліського вже багато років немає на мапі. Примари покинутих будинків у ранковому весняному тумані поступово являють напівзруйновані обриси. Його мешканці виїхали звідси не з власної волі аж за 13 років по тому, як горезвісний «західний слід» навесні 1986-го радіоактивною хмарою пронісся над Поліссям.

Може, це суб’єктивне, але порожнеча вулиць, довколишня пустка приголомшує більше, ніж у Прип’яті чи Чорнобилі. Ранньої весни, поки не з’явилося листя, рештки колишніх затишних осель, ще ледь помітні крізь щільну парость молодих дерев. Ось береза височіє прямо посеред площі, наче виринаючи з темного отвору, корінням розриваючи цегляну кладку каналізаційного колодязя. Порожні зіниці вікон мертвих напівзруйнованих будинків. Універмаг «Дитячий світ», палац культури… Зупиняємося біля характерної споруди, сходи якої позаростали деревами.

– Це кінотеатр районний, мати і батько тут працювали. В 1972 році я приїхав з Індії, де зняв фільм про жителів і металургійний комбінат Бокаро.

У назавжди прочинені двері зазираємо до глядацького залу. Тепер це кінотеатр просто неба – прогнилий дах давно завалився.

– Ось тут у 1978 році була прем’єра моєї стрічки «Металургійний завод Бокаро». Як тепло мене тоді тут приймали!.. – із сумною посмішкою зауважив Георгій Іванович. – Такого успіху жоден мій фільм не мав. Прийшло багато циган, які тут жили. Просили, щоб цей фільм показали ще раз. Бо вважають Індію своєю прабатьківщиною. Взагалі, Індією я захворів у 1968 році, на зйомках кінофільму «Індійські йоги. Хто вони?». Ця стрічка режисера Альмара Серебреникова понад 20 років не сходила з екранів радянських кінотеатрів.

Кладовище, певне, найдоглянутіше місце у Поліському.

– Ось тут спочивають вічним сном мої батьки – Іван Миколайович та Надія Петрівна, – каже Давиденко. Разом з сином заходився поратися, наводячи лад біля рідних могил.

Знову ідемо Поліським. Раптом трохи вглиб від правого боку вулиці, попід бетонною огорожею, помічаю колонаду, увінчану надписами «1654 – 1954, 300 лет воссоединения Украины с Россией». Дуже символічно: отака собі «тріумфальна арка», що веде в нікуди… Відчуття, що потрапив у «Парк радянського періоду», посилюється, коли на фасаді колишньої школи читаю: «Знання глибокі, творчий труд, до комунізму нас ведуть».

– Моя школа, я тут вчився з 1945-го по 1955 рік, – зітхає Давиденко.

І враз дивна метаморфоза: Георгій Іванович наче перетворився на в’юнкого хлопчака-шибайголову з вогниками-бісенятами в очах, який розповідає друзям чергову шкільну бувальщину.

– Директор школи жив з того боку вулиці. А наш клас був ось там, якраз на розі школи, і прямо попід нашими вікнами весь час ходили індики, чимчикували гуси, бігали кури. На 8 березня вирішили покарати нашу вчительку – вреднюща була. Німецьку мову викладала. На перерві піймали індика, прив’язали до вчительського столу, прикрили газетами… Заходить учителька, відгортає газети, а індик на неї як загелкоче!.. Вона з лементом ходу з класу, і на другий поверх – там у нас директорська була. Та поки вона добігла туди, ми цього індика (він був ручним) випустили назад на подвір’я. І тут чуємо – гуркотять коридором кирзові чоботи. Директор школи, а за ним учителька. У двері, заходять: «Що тут сталося?». Всі мовчать. Директор похитав головою: «Зайдете після уроків». Дуже ми були задоволені отаким трюком! З тих пір учителька не дошкуляла. А в 10-му класі познайомився я з новим нашим класним керівником. Це була викладачка англійської мови. Маленька, симпатична… Красуня! І нас школа поженила.

– Як так?

– Я був головним художником школи, малював різні карикатури «на злобу дня». А вона відповідала за стіннівки. І ми часто разом затримувалися, писали, малювали до десятої, дванадцятої години ночі… І, як завжди, хтось написав анонімочку, і почали нас тероризувати. До райкому партії викликали, хотіли вигнати з комсомолу. Та я був «недоторканним» – мене ж викликали до столиці грати у футбол…  Перевели її в сільську школу Луговиків. А наступного року в Києві ми побралися. Народився Сашко, ось він, поруч стоїть. А інший, Володька, в Америці живе. Гарні хлопці, я ними задоволений.

Коли зайшли до школи, вогники в очах Давиденка згасли.

– Отакої… Замість учнів – усередині школи дерева… У нас тут і переростки вчилися: дитбудинківці, яким по 16 років, а вони – в четвертому класі. Така була наша школа… Хіба можна повірити, що це коридор? Ліс тепер тут і все…

Продираємося хащами покинутих вулиць.

– Оце готель, а он там – стадіон «Спартак», де я колись у футбол грав. Скільки мені тоді було років? П’ятнадцять, шістнадцять… А зараз у цих хащах спробуй той стадіон знайти. Природа все забирає.

Вибралися до напівзарослої галявини колишнього футбольного поля.

– Десь років шість тому я тут був.Тоді ще стояли металеві ворота. Вже нема – зрізали. Все здають на металобрухт. Скільки на цьому полі було поту пролито, скільки емоцій, скільки азарту! Отак минає життя…

І тут-таки легко підбіг вивіреним пружинистим кроком, аби допомогти під час зйомок, по-молодечому стрункий. А я дивився і не вірив: невже оце у травні Георгію Івановичу «стукне» 80 років?

Вийшли на вулицю яка, напевне, вже ніколи не буде декомунізованою. Обезголовлені, без даху рештки дерев’яного будинку. Крізь зарості чагарів на табличці адреса: «Петровського, 33».

– Тут я народився. Аж страшно подумати коли. Тут стояла стара хата ще моєї бабці. А цю, нову, збудували, коли я народився. Як уже казав, на перший день Паски, 2 травня у 1937 року. То був рік для багатьох дуже страшний. А для мене щасливий – я ж побачив світ Божий. І звідси пішов світом мандрувати.

– І де довилося побувати?

– В Індії тричі був. Там увесь час сумував за нашим Поліським, за цим двором, садком, який колись тут буяв. У Франції був, в Японії знімали, в усіх країнах соціалістичного табору. І в деяких країнах капіталістичного світу. Різницю помітив – табір і світ. Багато поїздив, багато цікавого було. А все одно, весь час душа тяглася додому, до Поліського…

Відчувалося, як важко цьому мужньому чоловікові дається спокій. Тут, на покинутому обійсті, на руїнах рідної домівки…

– Звідси, з Петровського 33, я й поїхав до Києва, там моє життя пройшло. В 1957 році прийшов помічником режисера на кіностудію «Київнаукфільм». Потім був директором картин, асистентом режисера, режисером. Всі знімальні професії освоїв. Пропрацював там 40 років, поки студія не стала Національною кінематекою України. Зараз і її немає. А це була одна із найцікавіших і популярних студій в Європі. Там я пропрацював усе життя. І зараз ще працюю. А до Поліського, до цього будинку якась сила досі кличе, якась незбагненна туга не відпускає.

– А коли згадується батьківський дім, що перше приходить на пам’ять?

– Мабуть перша школа, перший клас. Це одразу після окупації, коли ми з братом різали мені палички. А ще шукали з чого зшити зошита. Газет бракувало. Якщо їх діставали, зшивали, щоб писати поміж друкованих рядків. Чорнила не було: здирали нарости на дубовому листі, вони давали чорний колір. Тут уперше 1947 року побачив умерлого під парканом, від голоду. Я не знаю хто то був. Прибіг додому, гукаю: «Мамо, там дядя лежить, дивиться в небо. Мабуть його треба покормити». А мати: «Синку, йому вже нічого не треба»… Потім приїхали люди з підводою, які підбирали трупи… Згадав про це в Індії, в Калькутті. Людям там дозволяли ночувати, спати на бруківці майже в центрі міста. А вранці, хто залишався лежати, – були мертвими…

– А звідки пішли Давиденки у поліському краї?

– За легендою, мого прапрадіда, та й мого діда, теж називали «сотником». Я не міг зрозуміти чому. Згодом мені баба розказала, що дідів дід служив у Запорозькій Січі, і його переслали сюди з сотнею, охороняти кордони з Річчю Посполитою. Тут він залишився, пустив своє коріння.

За розмовою підходимо до старезного стрункого дуба. Подумалося: може, й Георгій Іванович такий міцний, бо виріс під кроною цього родового давиденківського оберега?

– Георгію Івановичу, саме тут, на покинутому обійсті, глибше розумієш гостроту того фантомного болю втрати отчого дому, який пронизує Ваші чорнобильські фільми. Оцей біль не попускає?

– Здається: чого вже сюди їхати? Всі будинки зруйновано, все позаростало, – природа поступово відвойовує у людини покинутий нею простір. Так, ця туга душить серце, воно болить. Край, який любиш від народження, де ти виріс, де знаєш кожну стежину… Мої фільми начебто про Чорнобиль, але – на різну тематику. Так «Katharsis. Очищення» розповідає не лише про моє рідне Поліське. Це звернення до всіх людей: треба берегти землю, і не ставитися до цього так легковажно. Наступний фільм «Пробач мене, Поліське»  про те, що ніхто, у тому числі і я, не зміг захистити рідне місто… Стрічку «А жити треба» присвячено людям, переселеним з рідного Полісся, яких доля розкидала по світах. Але вони їдуть сюди, тягне їх на рідне попелище, куди вже немає вороття. Фільм «Коні, коні, ви знову зі мною» розповідає про долю коней Пржевальського, яких за пропозицією чудового вченого Григорія Двойноса завезли після аварії на ЧАЕС з Асканії-Нової сюди, у зону відчуження. Нова моя робота, над якою оце працюю, – «Самотність», теж присвячена рідному місту.

Так, на сучасних картах не побачите мого Поліського. Місто зі стародавньою історією, здається, намагаються геть викреслили з людської пам’яті. Оце й болить…

* * *

Поліське залишали мовчки. Кожен думав про своє. Атмосфера покинутого міста, сіра дощова погода ранньої весни не додавали настрою…