За інформацією офіційного сайту уряду Канади, за два роки – з 17 березня 2022-го по 23 березня 2024 року – понад 286700 українських біженців прибули до Канади за програмою CUAET, створеною після початку повномасштабної війни в Україні.

Квебек – найбільша за площею і друга за кількістю населення провінція Канади. Нині тут проживають приблизно 32 тисячі українців. На відміну від більшості провінцій, офіційною мовою Квебеку є французька, а не англійська. Довкола мовного питання в цій частині Канади багато суперечок не тільки серед іммігрантів, а й поміж місцевих жителів. Тут навіть є окрема термінологія: «франкофони» – ті, хто, обстоюючи ідентичність Квебеку, не визнають англійської мови, й «англофони», які стоять на захисті спілкування мовою більшості канадійців.

Франкофони тривалий час намагалися відділитися від Канади, створити окрему державу. Тепер цей рух у більшості обмежився прагненням зберігати французьке коріння й національну свідомість. Уряд Квебеку наполягає на вивченні французької новоприбулими іммігрантами і всіма можливими способами намагається сприяти цьому процесу. Позаяк використання англійської тут не вважається надважливою навичкою, пошук роботи стає майже нереальним для тих, хто не знає офіційної мови провінції. Саме тому людям, які обрали Квебек місцем свого перебування, залишається тільки одне: вчитися…

У пригоді, приміром, безкоштовні курси французької мови «Francisation Québec», які залежно від навчального закладу тривають від 10-ти до 14 місяців. Виключно французька мова викладання, звичайно, ж ускладнює сприйняття матеріалу. Проте місцеві жителі порівнюють такий метод з тим, як немовля поступово вчиться говорити, відтворюючи звуки і слова батьків. Влада провінції виплачує щотижневу стипендію, яка допомагає втриматися на ногах до моменту вдалого працевлаштування і повної інтеграції. Виплати залежать і від бажання людини вчитися: після невдалого закінчення повторного курсу грошова винагорода анулюється. Через великий наплив іммігрантів, багатьом людям доводиться чекати на підтвердження зарахування на курси пів року, а іноді й більше.

Саме навчання варте окремої мови.

Уявіть високі вікна класної кімнати, в які раз у раз постукує кленова гілка. Від професорського столу рядами розходяться учнівські «робочі місця». На свіжопофарбованих стінах – інформаційні плакати, роздруківки з правилами граматики, а на зеленій дошці, де-не-де пошкрябаній крейдою, відбиваються промені ранкового сонця. Коридорами снують заклопотані вчителі. Перешіптуються учні, шукають земляків. Хтось уже знайшовся, і тиха розмова вже перетворилася на галасливу бесіду. Пролунав дзвоник, у кімнаті запанувала тиша. Заходить професор, окидає зором клас, нових учнів – від двадцятилітніх і до найповажніших роками…

Настільки різнобарвне середовище, напевно, важко уявити. Справжнє вікове ц національне розмаїття.  Кожен із учнів уже надбав особисту історію і не завжди щасливу. Не важливо, має він професію чи тільки хоче її здобути, – тут усім повертають шкільні роки: довгі уроки, короткі перерви, багато різноманітних вправ, час від часу домашнє завдання, нові друзі та, звісно ж, екзамени. Молодь, ще не забула, як це бути учнями, тому й адаптується швидше, легше сприймає інформацію. Старшим це дається важче, але й вони, зрештою, опановують нову дисципліну.

Загалом атмосфера напрочуд незвична, але вкрай цікава. За першою партою шістдесятирічна вчителька математики слухає пояснення нової теми від двадцятирічної студентки, яка швидше зрозуміла слова професора. Заміжня бразилійка допомагає подрузі з Індії перекласти речення, а чоловік з Ірану намагається списати аудіювання зі сторінок сусіда по парті, прибульця з Китаю. Українці, яким пощастило опинитися в одній групі, перешіптуються, намагаючись зрозуміти пояснення викладача, а після цього ще й займаються «лагідною українізацією», даючи урок «солов’їної» професору та іншим іммігрантам.

У більшості закладів система навчання подібна: зранку й до обіду професор викладає основний матеріал, тобто нові слова і граматичні правила, а після великої перерви з’являється так званий аніматор, чиє завдання практикувати усне мовлення, тобто змушувати учнів спілкуватися французькою. Після засвоєння «школярами» мінімального словникового запасу, професори застосовують метод взаємодії з соціумом поза межами школи чи, як кажуть наші краяни, «метод шокової терапії». Учнів вивозять, наприклад, до музею чи на продовольчий ринок, і дають низку завдань, для виконання яких необхідно спілкуватися з місцевими жителями. Тепер слухачі бігають від людини до людини у пошуках того, хто знає, як відрізнити лобстера самця від самиці, або звідки привезли стародавню мумію.

Для багатьох це навчання стає новими щаблем у житті. Французька мова, на відміну від англійської, доволі складна для вивчення, адже містить купу винятків і невластивих для нашого мовлення звуків. Проте вона аж ніяк не важча за нашу рідну, і саме це заспокоює українців. Важко? Так! Страшно? Звісно! Проте результати, яких досягли випускники курсів «Francisation Québec», вселяють віру в те, що всі перешкоди варті отого нового життєвого щабля.