…Коли мені виповнилося п’ять рочків, ми з батьками переїхали до Києва. На відміну від попереднього помешкання, в столичній квартирі, звісно, не заведено було тримати ні курчат, ні кроликів, ні котів із собаками… Цілковита нудьга! З ким мені тепер гратися, уявлення не мала…

Знаючи мій впертий характер та любов до фауни, батьки все ж удалися до «компромісу»: купили мені хом’ячка, про якого так довго просила. Звірятко виявилося справжнім «екстремалом»: першої ж ночі, втягнувши круглого животика, протиснулося між сталевих прутиків клітки на волю. Спустилося з верхньої полиці на стіл, потім на підлогу, пробіглося залом у коридор і зупинилося навпроти ванної кімнати з туалетом. Саме туди, не вмикаючи світло, йшов повагом наш дідусь і ненароком у темряві вони зіткнулися. Звісно, несподіваної зустрічі з великим капцем «екстремал» не пережив.  І це було трагедією!

Моїм новим улюбленцем став хом’ячок на ім’я Хрума! Білий, пухнастий, з червоними очима та довгими вусами. Він ходив зі мною навіть у магазин, слухняно сидячи на моєму плечі. Люди, що стояли в черзі до каси, з подивом на нас косували. Та мені було байдуже, зі мною був Хрума-циркач!

Хом’як бігав у колесі, підтягувався на прутиках, гасав кімнатою та залюбки давався у руки. Якщо хтось залишав крихти хліба, Хрумка притьма набивав обидві щоки, як пилосос. Іноді, я висипала доріжку крупи й вела нею гризуна, притримуючи його за задні лапки… І хом’як залюбки все швидко закидав за обидві щоки.

Щоранку я наспівувала дурнуваті рядки: «Хрумчела – пі-пі-чела», а малий неслух при цьому вибігав зі свого будиночка і ставав лапками на прути. Це були щасливі хвилини, години, роки разом, доки Хрума не підковзнувся на глянцевому комп’ютерному столі…

«Я вбивця! Я вбила Хруму!», – плакала я від розпачу, безсилля та жалю. Хом’як лежав на підлозі без руху. Я не встигла підхопити його, бідного, коли той падав зі столу. Мама довго заспокоювала мене. Врешті-решт запропонувала покласти Хруму в коробку з-під взуття та «поховати з почестями».

Зранку, затамувавши дих, я відкрила «сумовиту кришечку» і – о, диво! – не побачила там нікого. А за мить очі зловили маленьку тінь, яка миготіла десь від батареї.

«Хрума, Хрумка, Хрумчела!», – радісно кричала я, називаючи одночасно свого воскреслого улюбленця всіма іменами одразу!

Відтоді вже не намагалася опікувати хом’ячка, знала: для нього немає перешкод і жодні падіння та «несподівані зустрічі» йому не страшні. Він жив з нами довго-предовго, прудко й весело відбігавши всі належні йому роки.

Я пам’ятаю тебе, Хрумо!