Пригадалися далекі 80-ті. Спекотне літо і ми з друзями після річки вирішили втамувати спрагу.

Зайшли у центральний полтавський гастроном, доточилися до звичної тоді довжезної черги. Перед нами кремезний чорношкірий хлопець (тоді у Полтаві було це у дивовиж). І раптом чистісінькою українською, без акценту, звертається до продавця, просить пива. Тут мимоволі задивишся та зачудуєшся. А він, відчувши на собі мій погляд, озирнувся, і його усміхнене білозубе обличчя немов промовляло: «Ну, як тобі?» Я відсалютував йому нашим традиційним жестом захоплення – підняв  над стисненим кулаком великого пальця.

А оце ось недавно йду центром Полтави і чую українську із сильним акцентом. Переді мною троє молодих чорношкірих: двоє хлопців і дівчина. Спілкуються українською!

Ця їхня мила розмова приємно вразила. Настільки, що захотілося поділитися такою доброю несподіванкою з родичами, друзями, знайомими. Це як рідний голос чи тепла рука доброго приятеля посеред міської суєти. Часом – геть чужої. Є люди, які вважають себе заледве не корінними полтавцями, залюбки уплітають українські сало і книші, п’ють нашу оковиту, а за життя не спромоглися, не зволили зв’язати докупи двох українських слів. А молодь з Африки, приїхавши сюди ненадовго, одразу затямила: знати державну українську мову і розмовляти нею доконче треба.

Хай там уже «нетудиязиким» московитам «нєвозможно» дається наша «братня» українська, як не заїдають смачно оті свої намагання нашими борщами-пампушками-сальцем та варениками. Багато гірш, коли «свої в дошку», земляки, що себе самі «хохлами» прозивають, її стидаються, ще й вважають, що батьківська мова їх, бачте-но, ганьбить та «селючить».

 Не так тії воріженьки, як добрії люди.

Та цур їм… Нехай наостанок виголосить мораль старий і сердитий львівський анекдот. Із тих повоєнних часів, які ще добре на пам’яті літніх львів’ян.

До львівського трамваю заходить дядько. У цивільному, зате зі шмайсером за плечима. І голосно так: «Слава Україні!»

Люд отетерів, мовчить.

І раптом поряд чорношкірий парубок: «Героям слава!»

Дядько поволеньки зніма з плечей шмайсера: «Пригнися, синку, я й так бачу, що ти не москаль».