Відомий філософський вислів: «Платон мені – друг, але істина дорожче» перекочовує від покоління до покоління вже багато століть. І не випадково, адже ця проста фраза вкотре нагадує про верховенство справедливості над усіма іншими постулатами.

Згадується ця фраза нині теж не випадково: в українському суспільстві загострилася дискусія про риторику, яку дозволяють представники нинішньої владної верхівки щодо тих, кого Україна як держава вважає своїми друзями. Як завжди, думки розділилися: одні підтримують вимогливість до друзів, інші, навпаки, вважають це проявом волюнтаризму, мовляв, з партнерами так говорити не можна. Все це, як відомо, відбувається на тлі російсько-української війни, в умовах реальної загрози для нашої державності.

Новим випробуванням став горезвісний газогін «Північний потік-2», яким Московія, схоже, задумала не лише насолити Україні, а й заодно випробувати на міцність структури об’єднаної Європи. Бо з його введенням у програші лишаємося і ми, і деякі інші європейські країни, яких непоступливою, егоїстичною російсько-німецькою «трубою» поставлено у невигідне економічне становище і навіть у залежність. Але для нас єдиних обхідний газогін окрім економічних збитків несе ще й посилення військової загрози, включно з можливістю масштабного вторгнення російської армії. А тут ще й новообраний американський президент Джо Байден підлив оливи у вогонь, заявивши спільно з канцлеркою Німеччини Ангелою Меркель про те, що цю «стройку вєка» таки має бути завершеню. Що черговий газогін в обхід України мусить працювати Російська пропаганда подає це як перемогу свого мудрого «кормчєго», перед яким, басте-но, поступається всенький світ…

Як у цій ситуації діяти керівництву української держави? Мовчки проковтнути пілюлю, чи все ж таки пробувати доводити друзям, що «істина дорожче», що саме заради неї та захисту демократичних цінностей постав у центрі Європи Український Майдан?

Те, що риторика української влади останніх місяців стала наступальнішою, подекуди незвично-категоричною, багатьох відверто налякало – у нас, і закордоном. Мовляв, з німцями чи американцями так не можна. Логіка цієї стривоженості справді має підґрунтя: якщо розсваримося з основними союзниками, то з ким залишимося?

Але не забуваймо, що з-за поступливості у нашому випадку явно визирає капітуляція. Саме тому, на моє переконання, Україна має знайти баланс компромісу й наступальності. Якщо за компромісом здають національні інтереси, тоді це на руку тому, хто спить і бачить, як нас захопити й увергнути у нову-стару імперську центрифугу. Отже мусимо наступати. І це не може не казити росіян. А проте не залишили поза увагою цю риторику української влади і західні політичні кола та ЗМІ: відверто заговорили, що «істину» все-таки зраджують заради елементарного фінансового зиску. А хіба не принципи демократії, справедливості, міжнародного правопорядку західна демократія постійно виставляє на щит як основне своє досягнення?! За право жити в цивілізаційному справедливому світі виступили й мільйони українців. Більше того, ми показали, що готові помирати, відстоюючи право на таке життя – за демократичними законами, а не за «понятіями» босяка з пітерської підворітні. Тому зміна риторики української влади у відстоюванні істини проти спокуси тимчасової економічної вигоди, якою російські газові гопники манять деякі дружні нам держави, цілком виправдана. Можемо скільки завгодно «ловити за язик» державних мужів («так сказав», «не так сказав»), але суть від того не змінюється: Україна має захищатися! І військовою міццю, і економічними та дипломатичними способами. А якщо наші друзі відверто торгують тим, що ще називали найвищими цінностями, то хіба мусимо про це «мовчати і мовчки чухати чуби»? Тим паче, що ці друзі окрім «формули Штайнмайєра» нам досі нічого не запропонували, а на наше прохання продати зброю Українській армії, привселюдно нам відмовили (це при тому, що Німеччина поставляє сучасну зброю в понад сто країн світу).

За словами наших державців, звісно, мають бути конкретні дії. Консолідація держав-союзників України навколо «Кримської платформи» якраз і є прикладом таких дій. Черговим дипломатичним кроком повинна відбутися реанімація Будапештського меморандуму і переведення переговорного процесу про Донбас та Крим у ширшу площину. Нас уміло переконали в тім, що це якийсь не такий документ, не обов’язковий для виконання, що він якось не так оформлений, не так підписаний… Насправді ж є всі підстави на основі міжнародного права вважати його ЗОБОВ’ЯЗУЮЧИМ, тобто таким, яким світові лідери гарантували недоторканність наших кордонів в обмін на виведення з української території ядерної зброї. А що мамо в реальності? Порушені кордони. Проігноровані гарантії. В цьому суть проблеми. А тому Україна має всі підстави на протидію і різку дипломатичну тональність. Бо ж де факто нас таки «окрадено, одурено». І якщо в колах українського політикуму, хай і недолуго з точки зору дипломатичної риторики, але звучать слова про відновлення ядерного статусу держави, чи варто цих людей закидати камінням? Звісно, повинні заявляти не про шантаж когось, а про власний захист.

Так, у нас великий клубок внутрішніх проблем. Нам із ним розбиратися. Але на міжнародній арені бути в ролі, даруйте, «шмаркатих хлопчиків» також не гоже. Україна має консолідувати справжніх союзників, відданих і конкретних, для яких все-таки «істина дорожче». А ще – набувати власних сил, значущості, для того щоб з нами рахувалися.