Ірпінь. Тут 33 дні поспіль вирувало пекло. Окупанти висікли з тіл душі 39 тероборонівців, 58 бійців ЗСУ, 322 цивільних. Від рашистів місто звільнили 28 березня 2022 року.

Друга річниця визволення. В очах містян не видно тріумфу, хоч усі й радіють деокупації. Традиційно провели панахиду за тими, хто не дочекався волі. Не стримували сліз. Сказав слово священник, за ним – матір полеглого героя. Це кладовище на Університетській. Після того як прогнали рашистів, тіла загиблих відкопали із братських могил та перепоховали сюди.

… Осторонь усіх, біля могили Олександра Коломійця заніміла пара – чоловік із жінкою. Він не плакав. Незрушно дивився на хрест, хвилин 30. Думками, зажурою, спогадами розмовляв із тим, над ким тепер завжди зорітиме квіт і схилятиметься вдячне небо. Востаннє Олександр виходив на зв’язок 13 березня. У квітні його знайшли під Романівським мостом. Загинув внаслідок вибуху. Був у теробороні,  допомагав евакуюватися місцевим. Точної дати смерті не відомо. Тепер йому навіки 35. У нього залишилися мати і сестра.

Промовці завершили слово, час для покладання квітів.  Побратими, рідні, друзі ставили чарки з окрайцями, цілували пам’ятники. На прохання журналістів дати коментар відповідають крізь сльози: “Не зможу”. Фотографую все, цей біль має бути задокументований. Позаду мене підходить військовий і вказує на могилу. Юрій Калінін. Якби не на могилі, якби будь-де в іншому місці побачив його світлину, подумав би, що ця усмішка й горя не знала.

– Це «Шрек». Він й мене в армію затягнув. За життя справедливим був, до того ж поетом. В місті всі його знають.

– А чому «Шрек»?

– Не знаю. Глянь на фотографію. Дійсно, як Шрек виглядає. Здається, його вірші мали зберегтися у відділі культури. Якщо цікаво, знайди.
Місцеві їдуть до центральної площі, там продовжать поминати полеглих. За ворітьми кладовища натрапляю на купу знищених автомобілів. Пройшовшись містом, бачив випалені будівлі. На головній площі, традиційно для українських міст, розташовано Алею слави. З портретами полеглих воїнів. Зі сцени чути патріотичні пісні воєнного часу. Перед нею прямокутником стоять військові, школярі, місцеві, рідні загиблих. Посередині сидять пенсіонери.

Здається, тут завжди будуть люди, котрі не приєднаються до всіх. Вони, заціпенілі горем, тихо згадають полеглих близьких. Порушив неспокій чоловіка, його звуть Анатолій. Сам він не був у місті під час окупації. Але свідками звірств росіян стали його дружина, донька, теща та син. Загиблий син. Таких людей важко розговорити. Та якщо вдалося, важко зупинити. Немов переживає це знову, зациклено:

– Дуже було страшно… дуже страшно…

Очі не рухаються, застигли і наче дивляться крізь землю. Ділиться розповідями дружини:

– Ірпінь горів, і танки йшли, і стріляли… Люди ховалися по підвалах, не було води. За їжею ходили у розбиті магазини, а вони обстрілювали… Люди йдуть по воду, а вони стріляють… Дуже багато цивільних розстріляно на Київській вулиці. І на інших…

Наприкінці розмови побажав мені здоров’я, сказав берегтися.

Біля портретів підлітки роздають місцеву газету. В ній спогади ірпінців про страшні дні окупації. Є серед них і спогад Романа Могилянця, голови ОСББ «Річ Таун». Вражаючий. Шукаю про нього більше в мережі. В Ірпені чоловік набачився багато:
«Наступного ранку вони згоріли, крізь вікно бачили, як дитина загинула одразу, а мама була ще жива, а потім загорілася валіза, і вони згоріли».
У цій же газеті надруковано інтерв’ю з військовим. Після прочитаного зрозумів, що відсидітися не вдасться. Кожен має допомогти чим може.
…Нарешті пройшов за сцену до відділу культури. Там сказали, що знають «Шрека», але про його вірші їм нічого не відомо. Порадили звернутися до бібліотеки. Серед стосу книг, бібліотекарка відшукала єдиний екземпляр збірки “Життя, обпалене війною…”.

…Тій, що зробила з нього загнаного звіра,
Війні, через яку і очі й скроні в сивині,
Через яку і мати ледь впізнала свого сина.
Проходить час, але він не лікує…
25.10.2017

У 2015 році Юрій Калінін, «Шрек», пішов добровольцем на фронт. Отримав поранення, відновився та повернувся до служби. Вдруге поранили і навіть зарахували до «200-тих». У морзі побачили, що він живий. Реанімували, але залишився із ІІ групою інвалідності. Займався волонтерством, возив продукти «на передок» своїм хлопцям. На початку повномасштабки прийшов у тероборону. Загинув в Ірпені, на Северинівській (в районі перетину з Дев’ятою лінією). Великий зошит з його віршами згорів у його ж будинку.
Невдячно та й небезпечно було би втратити згадки про цих людей. В Ірпені над «Книгою пам’яті» працюють від листопада. Записують історії загиблих цивільних та військових. Поспілкувався із учасницею творення цієї книги письменницею Юлією Бережко-Камінською.

– Потрібно знайти тих людей, – каже вона. – Це частково детективна робота. Ходиш потім із цими відомостями, а вони фонять, як радіація. Це живі свідчення, це не просто новини, які можна трактувати по-різному. Це реальні долі людей.

Ірпінь – притока океану страждань російсько-української війни. Пекло в’їлося у душі місцевих, які зазнали непоправних втрат.

Весь цей біль має бути задокументовано.