У час, коли вечірній спів солов’їв глушать сирени, коли болюча тривога повсюди і в душах теж, українці шукають розраду в мистецтві.

Теплого травневого дня до старої будівлі столичного Національного театру імені Івана Франка зібралися поціновувачі мистецтва, шанувальники літератури та й просто ті, хто волів розвіятися, відволіктися. Люди зійшлися на майже чотиригодинну виставу «Три товариші», створену франківцями за всесвітньо відомим романом Ремарка.

Вже на порозі театру відчула себе частиною чогось значущого. Привітні люди у костюмах перевіряють квитки, бажають гарного перегляду, налаштовують на позитивні емоції. Меткі гардеробниці чемно кваплять піднятися на балкон ще до третього дзвінка. Невелика, проте затишна зала зустрічає тьмяним блиском позолоти і яскравими контрастами червоного. Поважні працівниці в елегантних костюмах пропонують придбати програмку вистави з автографом та побажанням «Любові!» народного артиста України Євгена Нищука – виконавця головної ролі.

Глядачі поважного віку вмощуються в кріслах і полегшено видихають вуличну метушню. Молодь фотографується на тлі оздоблених колон та балконів. Зграйки підлітків та дітлахів нагадують старшим про часи дитинства, коли у школі ходили культпоходом до театру. Очевидно, вони ще не зрозуміють усієї суті та глибини дійства, яке невдовзі розгорнеться на сцені. Але згодом, подорослішавши, обов’язково повернуться сюди.

Голос із динаміка сповіщає зал про те, що у виставі за сюжетом лунатиме сирена і буде чутно вибухи, але запевняє, що тут глядачі перебувають у безпеці. Поволі гасне світло, поважно розсувається завіса. Усі поринають в особливу атмосферу вистави. Непрості повоєнні часи. І люди, котрих назавжди змінила війна. Але котрі наперекір обставинам не втрачають сподівань відновитися у щасливому житті, у коханні.

На моєму тілі мимоволі виступають сироти: надто впізнавана ця страшна реальність. Лише одна сцена із завиванням сирени та пострілами здатна збурити відчуття небезпеки, нагадати про жорстоку буденність. А занурення у сценічне повоєнне життя мимоволі змушує замислитися про прийдешнє. Своє і моєї країни. Про тисячі емоційно нестабільних військових, які повертаються з фронту і не знають як жити далі.

Головні герої Робер, Отто та Ленц – це не просто сценічні персонажі, а прототипи реальних вояків, які, переживши пекло, мають адаптуватися до звичайного життя. І мусять у своїй-таки мирній країні, яку відстояли страшною ціною, шукати заробітку, навчитися не реагувати на гучні звуки чи салюти, розуміти і сприймати цивільних людей. А головне – дозволити собі кохати та довіряти друзям.

Попри все кохання неопалиме. Воно й основа вистави, її лейтмотив. Кохання, здатне загоювати рани, притлумити біль утрати. На сцені – історія про почуття, коли готовий віддати останнє заради порятунку коханої. Актори, які відтворили образи Роберта та Патріції, змогли передати повноту щастя та трагедії післявоєнного кохання. Увесь біль чуття, коли після налагодження життя та недовгої весни все може обірватися знов. Коли знаходиш порятунок у друзях та коханій, яких безжально забирає смерть.

Глядачі, затамувавши дихання, співпереживали не сценічне дійство, не гру акторів, а долі людські. Вдала робота світла, чуттєвий музичний супровід доповнювали історію, втягували зал, не залишали глядачеві жодного шансу відвернути погляд. Бо перед його очима відтворювалося справжнє життя. У кожному русі, міміці героїв і навіть в зімпровізованій погоді – звуках дощу чи візуальному відтворенні снігопаду.

Кульмінація – танець головних героїв. Пластика, що волає жагою щасливого життя…

Сигнал повітряної тривоги безжально перериває сцену. Вистава має зупинитися – це неодмінні правила безпеки. Сотні людей розуміють, що дійство на сцені сьогодні може не відновитися через затяжну тривогу, встають і гучно аплодують. Натхненні та трохи розчаровані актори усміхаються глядачам. Спокій та тимчасовий мир знову нагло перервано не сценічним, а реальним агресором.

Вже на вулиці чула слова досади від тих, хто попри все воліє додивитися виставу до кінця. Глядачі активно обговорюють акторську гру, вбрання Патріції. І… не дбають про укриття. В усій піднесений настрій, наче воно щойно зі свята. І люта ненависть до ворога, який знову нагло увірвався у їхнє життя. І тільки гучний вибух і спалах у небі настійно нагадав: негайно в укриття!..

Вистава про повоєнне життя у час реальної війни створила ілюзію, що ми вже боремося за щасливе майбутнє у мирній країні. Вже і тепер. На фронті, в тилу. Боремося й тоді, коли ходимо до театрів – продовжуємо жити, замислюємося про глибокі сенси і підтримуємо наш «культурний фронт».

Війна вже назавжди з кожним із нас. З усіма нинішніми поколіннями. У пам’яті, у людських серцях, у шрамах тіл і душ, у родинних реліквіях, меморіалах, світлинах, лікарняних палатах і кабінетах психологів.

У книжках, піснях, полотнах, кінофільмах і в таких театральних виставах.