Мій дім помер влітку 2014 року… Ні, на щастя, його не зруйнували «гради», стіни залишилися цілими, та хіба дім – це тільки стіни, оті банальні «квадратні метри»? Дім – енергія захисту, що наповнювали простір сенсом, це спогади, щось незамінне, безсумнівне… І цей дім помер. Я так багато читала про втрату ґрунту, еміграцію, болючі відчуття українців, яких раптом позбавили місця, куди можна повернутися, що б не трапилося в житті. Тепер сама пишу про це.

Донецьк-2014 і Донецьк-2016 геть несхожі, як несхожі й усі ми – ті, хто поїхав, і хто лишився. Ці два роки стали періодом усвідомлення багатьох сумних і неприємних речей, що всіх нас відвернули від гасловості та бравурності 2014-го.

Донецьк-2014 був увесь розцяцькований закликами й прапорами, він пережив бомбардування, піддався агітації, розшарувався за настроями, але не вірив, що поступово втрачатиме себе. Бо місто, як і дім, – це дух людей, що живуть в ньому, саме тому було надзвичайно боляче бачити інші кольори, що забарвили його, відчувати близькість смерті й втрати. Дім зустрів мене, немов чужий, коли приїхала за теплими речами. Не пускав, чомусь замок не хотів відчинятися. У ті дні сил вистачило тільки на те, щоб швидко діяти й плакати, бо сльози наверталися безперервно… Тільки тепер, через два роки можу писати про це без сліз: напевне, виплакалося.

Цю втрату дому було б неможливо пережити, якби у спустошене місце в серці не стали приходити люди. Справді, 2014 рік став для мене роком Людей: поверталися з минулого, віднаходячи одне одного за імпульсами болю й віри, підтримуючи одне одного. З’являлися вперше й оселялися в моєму житті, не даючи втратити себе. Йдеться не про матеріальні речі, бо, здається, не вони були найважливішими в той страшний рік, коли у нас раптом сформувалася звичка постійно виправдовуватися за те, хто ми є, доводити свою вартісність і просто право жити. «Ну ви ж без котів, собак, не з Донецька?» – це така гаряча цитата 2014-го.

Донецьк-2016 вразив відсутністю агітаційних плакатів, брудними і наче подертими прапорами, відчуттям пригніченості, образи. Зовні місто майже не змінилося: ті ж красиві просторі вулиця, мости, будинки, магазини та театри, навіть таблички з назвами вулиць українською. Ніби те саме… Але місто більше не приймає мене. Колись, ще 2015-го, почула на свою адресу: «Ти ж зрадила своє місто, поїхала. Як можна так зрадити?»

Думаю, це місто зрадило мене. Бо для мене воно завжди було українським, я жила в українському Донецьку, і ні в якому іншому жити не зможу.

Мені здалося (не претендую на об’єктивність), що саме це почуття є найсильнішим на тимчасово окупованих територіях (який зручний термін!): люди покинуті напризволяще. Вони нікому не потрібні, ці громадяни своєї країни з українськими паспортами, що платили податки своїй державі, зокрема й за те, щоб вона захищала їхнє право на безпеку.  Тролі із соцмереж зазвичай реагують на такий закид криками про «зраду», «сепаратизм», та я вважаю, що кожен громадянин своєї країни передусім має вимагати від її уряду, щоб усі закони держави були чинними і сповна реалізовувалися на всій її законній території. Не допускаючи будь-де окремої «резервації» співгромадян.

Ще мені було соромно… за українських солдатів, які на блокпостах ніби непомітно кладуть до кишень «данину», практично з кожної автівки, що йде з вантажем чи пасажирами. Звісно, ті, що при блокпостах, і ті, котрі в окопах, – напевне зовсім різні. І вибір їхній різний. Але ж вони повернуться додому однаковими героями, і буде важко розрізнити того, хто життя віддавав за нову вільну Україну, і того, хто «воював» за новий власний дім, збудований «з війни». І всі це бачать, і це посилює образу, і це загострює ментальну кризу, а з часом вона може стати неподоланною.

У центрі Донецька, біля супермаркету  –  ялинка, на бортику якої виведено українською «Веселих свят»… Веселих свят тобі, занурене в тугу місто, горді жителі якого сповнюють своєю силою всі артерії України, розселяючись тут і там, а інші, навіть залишаючись в обстрілюваному Донецьку, не ламаються. Ні, це не сепаратисти, бо силу міста творять не люмпени, яких бачила скрізь і які скрізь однакові, а зовсім інші категорії людей.

Ще донедавна здавалося, що в усьому винен Путін: усунути б його – і  ситуація миттю покращиться, усе розрулиться, війна припиниться. Ні, тепер розумію, що це просто дитяча мрія, яка давала сили вижити ці найважчі роки. Не в Путіні біда, а в тих маленьких, підступних, різних, помітних і непомітних, які грають свої брудні ігри прямо тут, у нашому серці, грають на крові, на горі, біді й відчаї, прикриваючись гучними гаслами, іменами героїв, патріотизмом… Оці найгірші, а ім’я їм – легіон.

Євген Сверстюк колись написав геніальний текст – «Блудні сини України». Кожна зі змальованих постатей – герой і вигнанець одночасно, жива сторінка нашої гордості. Думаю, наш час народить багато таких людей, сильних і гордих; я сама можу назвати багатьох, чий героїзм, можливо, не такий кричущий і помітний, як у тих, але які точно не заробляють на ньому. Час усе ставить на свої місця. Я дочекаюся.

Так, мій дім помер, та серце моє живе. Серце, на яке накинуто зашморг, серце яке знає ціну словам і вчинкам, героїзму й ницості. Його тепер нічим не задуриш – воно навчилося вірити тільки в істинне.