Як цікаво розповісти про те, що нікому не цікаво?

Надія Парфан зробила дуже цінне – побудувала свій документальний фільм так, що хочеться плакати, сміятись, і навіть трохи поспівчувати. «Співає ІФТКЕ» – це документальна трагі-комеді-драма. Фільм про тих, про кого навіть не спаде на думку знімати. Ну подумаєш, комунальники! А-а, в них і хор є?.. Ну то знімімо короткометражку,.. так, місцевим показати.

Але годинний фільм?..

Чи замислювався хтось бодай на мить, у чому криється все те, за що ми так нещадно шпетимо комунальників? А може, вони й самі матюкаються на старі труби, на брак фінансування та умови роботи, коли з інструментів лише гайковий ключ, хомут та трохи ізоленти? А тимчасом саме ці люди – ледь не «градообразующіє прєдпріятія», як любили казати в Радянському Союзі. Через кого ми взимку не дубнемо, навіть у таких важких умовах? Хто виїжджає розчищати завали одразу після ДСНС?

Комунальники в нашій країні щось на кшталт безхатьків: перспективою ними стати і «махати» мітлою батьки лякають дітей, для перехожих вони просто тінь… До повномасштабного вторгнення про працівників комунальних служб згадували лишень тоді, коли перечіплялися за сміття та замети на вулиці чи коли потерпали в мешканнях через несправності водогону або каналізації. І зазвичай бували вороже до них налаштовані. Широка війна відкрила людям очі на багато речей. Змінилося ставлення до комунальних служб. У постійно атакованому Харкові саме ці люди робили картинку довоєнного життя. Звісно, оперативно звести нові будинки, прибрати нерозірвані снаряди вони не могли й не можуть, але харківці визнавали: хай як тяжко, а місто намагаються тримати охайним, чистим, прибраним.

Та повернемося до комунальників «кіношних», івано-франківських. Краса документалістики в тому, що майже не потрібно думати, кого ж впустити у кадр, і головне – не треба сушити мізки вигадуванням для когось реплік. Так, в об’єктивах – Василі, Івани, Петри, Надії, Людмили, дуже подібні до тих, які сидять на «гарячих лініях» у кожному з ваших міст. І хто частенько із «міцним словом» приходить на інспекцію нещасного «комунального господарства» в зашарпані та обдзюрені (і не лише котами) підвали «хрущівок».

Та окрім цього, на комунальному підприємстві за старою радянською традицією працює художня самодіяльність. Хор, яким опікується профспілка, для її голови – це такий собі opus magnum. З одного боку, це радянська «обязаловка» – коли не хочеш, але треба. На цю примусово-добровільну участь хору у всіляких спартакіадах, конкурсах самодіяльності без сліз не глянеш. З іншого боку – ці люди таки співають від душі і явно віддаються своїй справі, як у співі, так і в догляді за комунальними тепломережами. Чого вартий епізод, коли під час репетиції один з учасників хору із сумом промовляє: «Так, сопранов нема ні одної. А-а-а-а… Це вже до одного місця всьо». Попри «не знаєш – навчимо, не хочеш – змусимо», хорист переймається виступом та колективом (це той же робітник, до речі, який кілька екранних хвилин тому штурхав голову профспілки за надто ранній вступ в пісні).

Прикрість вбачаю лиш одну: замало людей, зацікавлених у вітчизняній документалістиці. Забагато уявляють її як щось нудне, серйозне та тягуче, як «сливки-лінивки». Ой, не варто цуратися документального кіно! Його герої не гірше, а почасти й краще за вигаданих Наталкою Ворожбит Кайдашів несуть у білий світ образ українців. Мільйони наших співгромадян, котрі застрягли десь на півдорозі переходу від соціалізму до капіталізму, від авторитаризму до демократії, вони отут, в цьому колективі. Їхній світ завузлився у цих згрубілих руках, порепаних од постійного контакту з трубами, і дротами. В «пасьянсі» на старому комп’ютері. В курінні у кабінеті, і то неодмінно «Прими». Зрештою, у бідній радянській ліпнині – оздоби актової зали КП.

Фільм «Співає ІФТКЕ» вийшов настільки пронизливим, що мене не відпускала жалість і за «них», і за «нас», поки герої стрічки боролися зі зношеною інфраструктурою теплокомунікацій та, попри небажання, вдавалися до традицій «профсоюзних активностей», які вже давно борсаються в агонії. Хоча усміхався від теплоти частіше. І навіть ворушив губами за піснею.