Важко бути наодинці зі страхами, викликаними війною. Незалежно, ти цивільна людина чи оборонець, внутрішній переселенець чи занесениий за тисячі кілометрів мігрант.

Відчуваєш, що ракета летить вбити саме тебе. Відчуваєш, що не можеш жити на повну, поки інші помирають, що твоя буденність ніби на паузі. Що так би хотів повернути «до», але воно, це «до», залишилося хіба що на фотознімках і млоїть пам’ять. До всього цього додаються постравматичні синдроми, набуті неприродні страхи та нерозуміння завтрашнього дня… Про це та інше поговорили з екзистенційним терапевтом, психологинею Наталією СІРЕНКО.

– У кожного своє «пережиття» початку повномасштабного вторгнення. Та попри все чому важливо не применшувати цей досвід?

– Бо всі ці пережиті емоції насамперед відображаються тілесно. Йде викид адреналіну, кортизолу, гормонів незалежно від того, де особа перебуває. Ці всі реакції можуть нести як психологічні проблеми, так і психосоматичні, соматичні. Ніхто не знає, як це проявиться далі.

Повсюдно зараз проявляються соматичні проблеми, і найголовніше, що людина може навіть не пов’язувати це з набутим стресом. Вона ніби ситуацію прожила, але в тілі слід залишається. Бо це відображення несвідомого. І якщо не виводити емоції на поверхню, вони залишатимуться всередині і потім дають про себе знати вже іншим чином.

– Як постійне життя під сиренами впливає на моральний стан, якщо навіть не помічаємо цього?

– Боязнь сирен в нас уже прихована, латентна. Тобто, ми чуємо тривогу. Але організм так влаштовано, що за умови постійної стресової події мозок уже здатен її ігнорувати, щоб захистити організм.  А коли поїдете закордон – одразу побачите наскільки нервова система там розслабиться, стане набагато міцнішим сон, може навіть з’явитися період апатії. Організм подає сигнал розслаблення нервової системи, знак, що небезпека минула. Так, ми цю небезпеку запам’ятовуємо, а коли вона минає – ніби видихаємо.

Не можна сказати, що ми просто стовідсотково звиклі до тривог. Вночі, особливо коли літають дрони, відчуття страху за своє життя більшає.

– Це правда, як тільки чую тривогу, зазвичай здається, що це знову хочуть убити саме мене. Починаю засинати і не можу заснути, поки не почую сигналу відбою. Знаю, що таких людей багато.

– Вночі людина беззахисніша, розслабляється, вимикає свідомість. І не здатна відразу зреагувати на небезпеку. Вона сонна, вона спить. Це й у природі трапляється: жираф спить стоячи, бо якщо нападає лев, потрібно швидко зреагувати, щоб втекти. Лежачому жирафові це не вдасться. Можна сказати, що тих, хто лежав, – їх з’їли.

Так само і людина: не може заснути, доки загроза не мине, бо очікує на небезпеку, готується на неї реагувати. Це одне з простих пояснень, чому ця тривога непокоїть вночі найбільше.

І ще один аспект. Удень ми не так сильно реагуємо, бо здебільшого перебуваємо серед людей. Спільнота в якійсь мірі підсвідомо надає людині відчуття захищеності. А вночі залишаємося один-на-один із собою. Від того, що немає кому виговоритися про свою тривогу, – тим самим ще більше себе «накручуємо». Через це з’являється відчуття, що «саме мене хочуть вбити».

– Як іще в цивільних, котрі прожили воєнні дії, проявляється посттравматичний синдром?

– Наше суспільство ще дуже довго і дуже багато матиме справу з посттравматичними синдромами. Вони проявляються по-різному. У когось може бути реакція на гучні звуки, літаки, різкі дії, неадекватна емоція на незнайомих людей, – і це ще тільки найменші прояви.

Якщо не пропрацьовувати свої посттравматичні синдроми, вони можуть лише посилюватися. Наприклад, переростати в алкогольно-наркотичні залежності, проявлятися в асоціальній поведінці, у надмірній агресії чи емоційності, з якими людина не може сама впоратися, у депресії, суїцидальних думках, у розладах стосунків. Це можуть бути і психосоматичні розлади: від алергії й аж до злоякісних пухлин.

– Які нові емоції тепер масово проявляються у людей?

– Підвищена тривожність. Вона провокує за собою багато інших станів. У когось це максимальна продуктивність, а в інших – постійна апатія. Тому я б виділила агресію та тривогу. На жаль, наше суспільство, замість того щоб переосмислити свої цінності і йти морально «в плюс», навпаки, йде «в мінус», на поводу своїх емоцій.

– За ці два з половиною роки повномасштабної війни склалося враження, ніби всі постаріли вже років на 5, навіть на вид.

– Передусім, це реакція на стрес. Гормональні та ментальні зміни. Люди дуже сильно дорослішають, переходять з інфантильної поведінки на все більш усталений стан. І через це може здаватися, що люди постарішали.

Візуально у когось з’являється сиве волосся, більше зморшок. Тіло реагує таким гормональним збоєм, хай як нам цього не хотілося б.

– Як правильно проживати емоції тим, у кого рідні в полоні, на фронті? І як коректно поводитися, спілкуючись із ними?

– Людина переживаннями заганяє себе якщо не в могилу, то в лікарню. На жаль, є випадки, коли вже просто не витримує серце. Тому тут варто думати та піклуватися про себе. Як би не любили іншого, ви не можете допомогти йому своїми переживаннями, допоможете більше, якщо піклуватиметься про себе та зберігатимете внутрішній спокій.

– А спілкування з військовими? Багато з нас, які відносно далеко від фронту, не знають, про що їх питати доречно, а про що не варто.

– Якщо є знайома людина, котра повернулася з війни, і бачите, що вона замкнулася, не хоче говорити, – тут потрібно бути дуже акуратним. Є метафора, що особа після травматичного досвіду – це неконтрольоване вогнище. А ви, котрі готовим прийти на допомогу, – метелик, який літає над цим полум’ям. Головне, не підлетіти дуже близько, бо можна згоріти.

І надважливо: уникайте пропонування допомоги. Питання: «Тобі потрібна допомога?» може відсторонювати, і вам відповідатимуть, що, мовляв, зі мною все гаразд, нічого не потрібно. Тут навпаки, потрібно по-іншому – слід попросити про невеличку послугу. Так висловити, щоб людина відчула: ви її потребуєте. Це поверне їй відчуття своєї важливості.

– У людей з’явилися страхи, непритаманні для звичного життя. Наприклад, не йти в душ, поки тривога, щоб тебе не знайшли серед завалів без одягу. Які б могли дати узагальнені поради, як правильно людині бороти  страхи?

– Взагалі всі страхи людини – породжені одним. Боязню смерті. Наприклад, аби не знайшли оголеним під завалами. Для людини відчути сором у такій ситуації – це все одно, що померти. Зі страхом смерті не справитеся ніяк. У цьому абсурдність життя: не зрозуміло, коли приходимо на світ і коли підемо.

Той-таки страх павуків чи змій – це також боязнь смерті. Вона буде завжди і в різних проявах. Як справлятися? Насамперед, прийняти факт своєї смертності. Тому й варто жити найбільш наповненим своїм життям. Найбільше фіналу бояться ті, хто хвилюється ще на старті.