Різноманітні «квартирники», «літературники», невеликі концерти або ж виставки маловідомих українських митців нині популяризують сучасну українську творчість не менше, ніж мистецькі заходи державного рівня.

Часто-густо ці івенти творять школярі та студенти – люди без досвіду, але з палким бажанням його отримати. Свого часу такою людиною довелося стати і авторці цих рядків.

Не «квартирником» єдиним

Так називають концерт, що проводиться у звичайній квартирі, в домашніх умовах. Як правило, у «квартирнику» бере участь невелика кількість музикантів з акустичними інструментами. Інформації про них небагато, і це зрозуміло, бо такі заходи ніколи не розголошувалися для широкої аудиторії. По-перше, через брак місць у приміщеннях. По-друге, через ризик спричинити зайвий галас навколо такої спільноти. Вона збиралася «родинно», і потрапити туди міг геть не кожен. Зі спогадів батька, котрий у молодості грав у рок-гурті, «квартирник» доконче мав не втратити теплої домашньої атмосфери. У такому форматі він зберігся і дотепер.

Фотографії з київських івентів «Гайки» та «Паніки»

Утім сучасний Київ ряхтіє івентами на будь-який смак. Літературні вечори, стендапи, музичні вечірки, творчі перфоманси або фотовиставки з живою музикою – перше, що спадає на думку. Для цих заходів цілком пасують відкритий простір паркової зони, гаражі чи схожі приміщення. Проте частіше за все організатори орендують зали закладів або їхні тераси. Так івенти монетизують.

Створенням локальних івентів для молоді частенько займається студентська рада університетів. Наприклад, студрада Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка за час мого навчання успішно провела низку різноманітних заходів.

Фотографії з івентів студради ІЖ

Так, усе це було тоді, коли вулиці Києва ще сповнювалися мирним гамором та безтурботним сміхом. Повномасштабна війна, варварство окупантів забрали і скалічили тисячі життів, позбавили людей домівок, змусили їх покинути країну. Марно сподівався лютий ворог знищити нашу силу, зламати нашу волю, убити наші прагнення. Ми змобілізувалися і на передовій, і в тилу. Зокремай на фронті культурному. За 100 днів війни проведено сотні заходів для підняття національного духу: українці збирають кошти для підтримки ЗСУ, переселенців, людей, які постраждали від окупантів. Звісно, така рішучість не може не надихати.

«Паніка»

Минає рік, як авторка цих рядків стала співтворцем проєкту «Паніка», головна мета якого популяризувати українських митців. За цей час нашою командою проведено 8 івентів за участі гуртів-початківців, а також сольних артистів та виконавців. Крім музичної складової, на нашому проєкті є місце і для інших проявів творчості. На цих заходах можна придбати прикраси ручної роботи, листівки та навіть елементи одягу від хендмейд-магазинів, власники яких – також досить молоді люди.

Після початку повномасштабного вторгнення команда «Паніки» вимушено покинула рідний Київ. Надихаючись стійкістю та ініціативністю українців, а також масовою відмовою від будь-якого російського контенту, створили плейлист із суто українською музикою, щоб спросити людям пошук наших пісень.

Отримуючи велику прихильність, розвиваємо проєкт, освоюємо нові території. Нарешті діставшись на Одещину до батьківського дому, взялася створювати благодійну «Паніку». А моя колега Софія Мавроді тим часом боронила культурний фронт у Жовтих Водах.

Обидва заходи пройшли успішно, зібрані там кошти перераховано на допомогу ЗСУ.

Мій шлях

Зізнаюся: війна мене на якийсь час теж скувала, поставила життя на «СТОП». Але культура є і буде моєю «подушкою безпеки», мотивацією, навіть сенсом. Поки вона живе та розвивається, поки допомагає країні бороти лютого ворога та поки можу називати себе її малою частинкою, – життя в мені теж не згасне.

Готую ще один проєкт. Як і «Паніка», він теж покликаний підіймати національний дух, популяризувати українське, допомагати ЗСУ. До сліз приємно, коли власники приміщень і апаратури йдуть нам назустріч, без жодних вагань надають нам усе необхідне для наших івентів.

Часто чую: ніщо не вічне, але коли емоційно важко, коли опускаються руки, не перестаю проказувати: «Війна закінчиться, а культура існуватиме далі. Дій!»