Радянська історіографія привчила до лаковано-глянцевих героїв. Усі їхні вчинки (так, принаймні, доносили до людей) були правильними, виваженими, і ніяких кроку вправо чи вліво, а тим більше стрибків угору герої ніколи собі не дозволяли. Або ж героїчно переборювали в собі таку спокусу.

У книгах з такими достойниками  не було буденних епізодів: кожна дія і кожна думка слугували прикладом для всіх наступних поколінь.

Особливо зручними для канонізації були мертві герої. Відповідним «службам» не треба було морочитися тим, аби після визнання подвигу «героїчним» його причетники поводилися доконче по-книжному. Щоб нікому і на думку не спало зневажливо кинути в спину:

– Оце він?! Отой «ерой», який знищив десять танків (пустив ешелон під укіс, збив 20 ворожих літаків, полонив ворожу сотню)?! Е-е-е, а поводиться ж…»

Це я про палку дискусію з приводу зневажливого жесту української невільниці Надії Савченко на адресу Донецького суду Ростовської області. Хоча, не лише суду, а й усієї сучасної Московії, її керманича та тих ледь не 90 відсотків «єдинодушних» любителів маленького диктатора, які аплодують стоячи тортурам над українкою.

Дехто висловився, що, мовляв, не варто було Надії «опускатися до рівня», «виставляти себе в неприглядному світлі, адже на неї дивиться увесь світ», «провокувати суд»…

Такі достойники хіба що не порадили Савченко підставити другу щоку, ще й слізно попросити високий суд скасувати заради неї смертну кару.

«Совок» – воно і є «совок», у які б моралізаторські шати не рядився. Потреба у «правильних» героях і досі не дає спокою тим, хто постійно оглядається назад.

Вік значення не має. Бо Настя Станко із Громадського телебачення – молода, Союзу ж набралася. А ж дивись ти – і собі в «обліко моралес»… Генетика спрацювала?

Надія зараз не може підняти в атаку «Айдар», не може сісти за штурвал винищувача або націлити на ворога свого автомата.

З нею у клітці –  та зброя, яка є.

 Слово. І руки для красномовних та разючих жестів.

І вона сама – без добродійки Станко та інших моралізаторів, переважно з когорти «інтерпретаторів подій»  – вже заслужила право без «поученій» і підказок визначати засоби захисту і наступу. Шляхетність можна виявляти до шляхетних. А ворог підлий, підступний, без честі і совісті, заслуговує не тільки на «фак».

Все інше – спроба «дегероїзації» конкретної людини в конкретних обставинах.

Вочевидь, далі кожну дію живої Надії Савченко (після її, сподіваюся, швидкого, повернення в Україну)  треба буде міряти звичною міркою. Аби не потрапити в пастку, яка скоро, здається, вже отримає назву «феномену Парасюка».

Теж учора, людина, яка, вже за новітньою історією, «змусила Януковича втекти», спалила у Львові прапор Російської Федерації, зірвавши з будівлі консульства. Ще раніше «головний сотник Майдану» привселюдно зацідив ногою у вухо заступникові голови СБУ, а до того «засвітився» у позиці 100 тисяч доларів… Проте вважав і вважає, що всі його дії після того славного вчинку на Майдані мусять сприйматися суспільством тільки на «ура». Що  Майдан видав йому індульгенцію на зневагу. Навіть законів і міжнародного права.

Так хочеться «всього і ще вчора»! Ми ладні задля цього не бачити відтінків білого і чорного. Ми похапцем «піднімаємо на щит» і затято скидаємо з нього. Ми нетерплячі – притьмом міняємо кумирів. Ми максималісти, яким, утім, ліньки зайвий раз ударити пальцем об палець.

А які ми судді!!!

Хоча хтось же із великих давно сказав: роби, що можеш, з тим, з ким можеш, там, де ти є.