Музична індустрія велелюдна і розмаїта. Хтось давно здобув визнання і нині його не втрачає, хтось робить перші кроки до слави, а чиясь зірка безповоротно вичерпала своє сяйво.
Та є ті, хто своєю творчістю (на слуху вона чи ні) примножують музичні скарби мистецькою самобутністю. До таких артистів, на моє переконання, належить і Lana Del Rey – воістину феномен нашого часу.

Початок кар’єри

Вона, Елізабет Грант, не мріяла стати співачкою – хотіла бути поетесою. Про це вона зізнається в монолозі свого відеокліпу на пісню «Ride». Та все змінилося після того, як юна Елізабет вирішила переїхати до дядька та тітки в Лонг-Айленд. Дядько навчив Ліззі грати на гітарі і тоді вона зрозуміла, що «змогла б написати мільйон пісень із цими шістьма акордами». Перебравшись до Нью-Йорка, дівчина взялася творити пісні. І виступала з ними в нічних клубах під різними псевдонімами. Але й тоді не вважала спів сенсом свого життя.

«Я завжди співала, проте не планувала займатися цим серйозно. – розповідатиме згодом Lana Del Rey журналу «Vogue». – Мені було вісімнадцять коли я почала виступати в нічних клубах Брукліна. У мене були дуже хороші друзі і віддані шанувальники на андеграундній сцені, але ми співали тільки одне для одного».

ї альбом 2005 року «Young Like Me» не набув великого розголосу. Популярності не приніс і дебютний студійний альбом «Lana Del Rаy» (тоді ще вона писала своє сценічне псевдо Ray через «а»), випущений у 2010 році лейблом «5 Points Record».

ї кар’єра не рухалася, і співачка почала працювати з менеджерами Едом Міллетом і Беном Моусоном. Вони допомогли їй розірвати контракт із «5 Points Record».

«Відеоігри», що змінили життя

Попри всі її старання заявити про себе на музичній арені, визнання та популярність прийшли тільки 2011 року. Неочікувано. Тоді Lana Del Rey опублікувала на Youtube відеокліп на свою пісню «Video Games». Знятий на любительську техніку, він складався із архівних записів співачки, відео, де вона виконує пісню на веб-камеру, а також цікавих кадрів та мультиплікаційних нарізок. Змонтувала його Дель Рей самостійно на власному ноутбукові, додавши стилістики середини 20-х років минулого століття за допомогою ретрофільтрів. І сталося диво: за три тижні кліп набрав 600 тис. переглядів, а сама пісня стала хітом, прославивши співачку. Того ж року Lana Del Rey уклала контракт із лейблом «Stranger Records», щоб випустити «Video Games» як свій дебютний сингл.

Для початку 2010-х композиція, виконана у стилі бароко-поп, була доволі незвичною. Насамперед тому, що цей підвид попмузики перестав бути популярним ще в 1970-х. Інша причина неординарності «Video Games»: на тлі пісень таких виконавців, як Ріанна, Брітні Спірс, Дженніфер Лопес та інших, меланхолійна й драматична композиція стала справжнім відкриттям, сповненим нового звучання. Не була призначена для радіо та не мала танцювальної й енергійної мелодії на кшталт хітів попчартів того часу, а вміщувала в собі більш м’який, сумний та цікавий звук.

Пізніше композиція «Video Games» отримала позитивні відгуки від музичних критиків, стала лідером у чартах Німеччини та Люксембургу, потрапила в десятку чартів Бельгії, Франції, Нідерландів, Великобританії. В американському Billboard Hot 100 вона посіла 91 позицію.

Такий успіх сприяв тому, що Лана Дель Рей підписала контракти із лейблами «Interscope Records» та «Polydor Records» щоб 2012 року створити другий студійний альбом «Born to Die». До нього ввійшло 12 композицій (зокрема і «Video Games»), витриманих у меланхолійній, а іноді й депресивній стилістиці. Згодом альбом поповнився такими бонус-треками як «Without You», «Lolita» та «Lucky Ones».

«Born to Die» отримав різні оцінки критиків. Зате очолив провідні музичні чарти в одинадцяти країнах, серед яких: Велика Британія, Франція, Австралія, Німеччина, Австрія та Швейцарія. А у США а посів друге місце в Billboard 200, поступившись альбомові Адель «21».

Загалом «Born to Die» став третім альбомом за найбільшим попитом на iTunes у 2012 році, а журнал «Billboard» вніс його у список 20-ти найкращих альбомів 2010-х років.

Особливості музичного стилю

Як і багато інших виконавців, Lana Del Rey постійно намагається експериментувати в музиці. Проте недосвідченому слухачеві навряд чи вдасться зрозуміти, чим відрізняється стилістика її перших композицій від наступних: на перший погляд, усі вони однакові.

Саме звучання композицій співачки назвали «голлівудським седкором». Седкор – це підстиль в альтернативному та інді-рокові, який характеризується уповільненими мелодіями, сумними чи похмурими текстами, меланхолійним та депресивним настроєм. Зрештою, це і є найудалішим описом усієї творчості Лани Дель Рей.

Проте від альбому до альбому спостерігається тенденція зміщення стильових орієнтирів співачки. Так, наприклад, «Born to Die» був витриманий у жанрах бароко-поп, інді-поп, тріп-хоп, альтернативної музики та року. У деяких композиціях, зокрема «National Anthem», «Off to the Races» та «Diet Mountain Dew», використано альтернативний речитатив.

А вже у третьому альбомі «Ultraviolence» співачка фокусується на стилі психоделічного року, дезерт-року та звичного їй дрім-попу, розбавляючи ці жанри елементами блюз-року, софт-року та інді-року. Така зміна орієнтирів позначається й на успішності альбому: критики високо його оцінили і він посів першу позицію в американському чарті «Billboard 200».

Поступово в Лани Дель Рей згасає захоплення роком. У нових альбомах «Honeymoon» та «Lust for Life» вона повертається до стилістики, притаманної епосі «Born to Die». Але співачка майстерно відточує звучання цих композицій (на відміну від «Born to Die», який критики сприйняли не дуже). «Honeymoon», і «Lust for Life» отримали високі оцінки. Останній навіть номінувався на «Греммі-2017» в категорії «Кращий вокальний поп-альбом».

Особливої уваги заслуговує шостий альбом «Norman F***ing Rockwell!». Він відхилияється від уже звичної та трохи набридлої стилістики, залишивши в собі лише частину жанру тріп-хоп та взявши за основу психоделічний рок, психоделічний поп- та фолк-рок. Таку ініціативу не могли не помітити. Альбом здобув справжнє визнання – і серед фахівців музичної сфери, і серед звичайних слухачів.

Останній на цей час альбом співачки «Chemtrails Over the Country Club», який вийшов 19 березня 2021 року, став своєрідним продовженням «Norman F***ing Rockwell!». Передовсім, відтворив бажання Лани Дель Рей міняти жанрову палітру своїх пісень. Композиціям нового альбому притаманна стилістика кантрі, фолк-музики, американи та софт-року.

Критики вже оцінили кінематографічний стиль музики, стурбованість трагічними стосунками та меланхолією, а також відголосок у ній американської поп-культури 50-60-х років минулого століття.

Найкраще

Доволі складно об’єктивно оцінювати якість кожної із семи серйозних робіт співачки та виділити найкращу: є там і основні композиції, що задають тон альбому та стають хітами, фонові пісні, які загалом вписуються в стилістику, проте не мають великого успіху. Та за оцінками критиків саме «Norman F***ing Rockwell!» став апогеєм музичної діяльності Лани Дель Рей, принісши їй не лише дві номінації на «Греммі-2019» в категоріях «Альбом року» та «Пісня року», а й довгоочікуване суспільне сприйняття як поетеси, тексти якої варті уваги. «Безперечний факт: вона – наступний найкращий американський автор пісень», – написав про неї музичний журнал «Pitchfork».

І хоч від цієї співачки важко очікувати колосальних змін, а «Norman F***ing Rockwell», як і всі альбоми, сповнений тих самих похмурих романтичних фантазій і сумних історій, дія яких відбувається нібито в США другої половини ХХ століття, – альбом має нове звучання, порівнюючи з іншими її роботами. «Вона ніколи не звучала так вишукано», – зазначає Девід Сміт в газеті «Evening Standard».

А Роб Шефілд в журналі «Rolling Stone» недвозначно наголосив: «Norman F***ing Rockwell» став грандіознішим, аніж очікувалося. І назвав його подорожжю найпохмурішими американськими мріями, що проявила фантазії країни про гламур і ризик. Підсумувавши, що співачка «нарешті створила свою поп-класику».

Але все, що привертає увагу слухачів до творчості Лани Дель Рей – атмосфера, настрій, особлива ретроестетика й кінематографічність, – так само сильно відчувається і в альбомі «Norman Fing Rockwell!», натхненному американським софт-роком 70-х років. Тут співачка уникає багатошарового аранжування, проте це не робить звучання гіршим. Чого лише вартий красивий вступ до заголовної балади «Norman Fing Rockwell»: партія скрипки та віолончелі, що плавно переливається у звуки фортепіано.

Інша родзинка альбому – майже 10-хвилинна психоделічна балада «Venice B**ch», яка, з огляду на тривалість, очевидно, не була розрахована на комерційний успіх. Проте навряд чи це бентежило співачку, адже для неї музика – насамперед засіб самовираження. Особливістю композиції є й доволі протяжне соло електрооргана й електрогітари, в якому рецензенти побачили стилістику Ніла Янга. Посилається на нього Лана Дель Рей і в назві свого треку «Cinnamon Girl» – вона нагадує про однойменний старий Янговий хіт.

В арсеналі альбому серед інших виділяється й пісня «Doin’ Time» – кавер на однойменну композицію групи «Sublime». Ритмічніша, енергійніша, порівняно з іншими треками і, напевно, більше пасувала б альбому «Born to Die». В цій композиції Лані Дель Рей удалося втілити власну індивідуальність: вона та зробила кавер автентичним, зберігаючи оригінальність його тексту й звучання.

А от у баладі «The Greatest» відчувається вплив Джека Антоноффа, котрий став продюсером альбому відразу після співпраці з Тейлор Свіфт. Утім це зовсім не шкодить композиції, тому й вона отримала визнання багатьох критиків. Райан Дейлі із «NME» назвав її «можливо, однією з найкращих пісень, які вона (Лана Дель Рей) коли-небудь писала». А Клер Шаффер із «Rolling Stone» зауважила, що в композиції співачка «відображає стан поп-музики, а також стан світу», натякаючи на останні рядки пісні, де Дель Рей згадує про масштабну пожежу в Лос-Анджелесі 2018 року, критикує Каньє Веста за підтримку Дональда Трампа, а також посилається на культову пісню Девіда Бові («Life on Mars» ain’t just a song» – «Життя на Марсі – не просто пісня»).

* * *

Зрештою, хто б що не говорив про творчість Лани Дель Рей (мовляв, усі її пісні однакові, а втіленими в композиціях темами смутку й депресії уже нікого не здивуєш), її вплив на сучасну музичну культуру дуже вагомий. Стилістика співачки відгукується й у пісенній діяльності нової «зірки» Біллі Айліш. Лише через рік після виходу альбому «Born to Die» про себе в музиці заявила колись відома Lorde, а через два – дебютувала нинішня улюблениця багатьох Halsey. Це яскраво потверджує, що Лана Дель Рей першою проклала шлях новому поколінню до чуттєвої музики з естетикою меланхолії.