Маємо всі передумови посісти належне місце на міжнародному ринку туристичних послуг, як засвідчує світова практика, – одному з найприбутковіших видів економічної діяльності. Так, за даними ООН, саме на туризм припадає 10 відсотків глобального ВВП і 6 % загального світового експорту. Спостерігаються тенденції до зростання обсягів активного туризму, особливо в гірській місцевості. В Україні для розвитку гірського, водного, велосипедного, пішохідного, лижного, кінного туризму, гірськолижного спорту є без перебільшення унікальні можливості та кваліфіковані кадри. Окрім економічних чинників, внутрішній активний туризм має неоціненний оздоровчий, виховний потенціал, у тому числі національно-патріотичний. У такий вид діяльності потрібні відносно невеликі інвестиції для розвитку інфраструктури. Безпека на туристських маршрутах, гірськолижних трасах – її невід’ємна складова.

Ще із сімдесятих років минулого століття у нас існувала добре розгалужена і дієва мережа Контрольно-рятувальної служби (КРС). В горах Криму, Карпатах, карстових печерах Тернопільщини діяли її підрозділи. Проте економічна криза перших років незалежності додала проблем гірським рятувальникам: мізерна заробітна платня, старе латане-перелатане спорядження і транспорт, нестача пального…

– Наприкінці 80-х років було таке побажання: «Щоб ти жив під час «перестройки». Проте для гірської рятувальної служби воно актуальне і зараз, – з гіркою іронією зауважує начальник гірської пошуково-рятувальної частини (ГПРЧ) аварійно-рятувального загону спеціального призначення управління ДСНС в Івано-Франківській області Олег Ковтун.

З Олегом знайомі силу-силенну років, про будні прикарпатських лицарів порятунку він відверто, спокійно і буденно розповідає у фільмі «Рятувальник»:

– Починаючи з 1 липня 2000 року, коли громадські рятувальники КРС перейшли до складу МНС, кожні 5-6 років з гірськими рятувальниками проводять незрозумілі реорганізації, перепідпорядкування і все це під виглядом реформування.

– Та й нині міністр внутрішніх справ Арсен Аваков та голова Державної служби надзвичайних ситуацій Михайло Чечоткін на всю країну заявили про реформування ДСНС…

– Більше того, пріоритетом такого реформування (за прикладами європейських держав) має стати залучення добровільних громадських та волонтерських рятувальних команд до реагування на надзвичайні ситуації. Йдеться про запровадження прозорої дворівневої структури державних та громадських рятувальників, де штатних працівників всього 10-20%. У наших найближчих сусідів, у Польщі, гірська рятувальна служба (GOPR) – громадська організація, та й наші колеги з Німеччини всі є волонтерами Червоного хреста і громадськими рятувальниками «Бергвахт». Ось і ми думали: тепер нас почують – подали свої пропозиції, як ефективніше організувати роботу нашої служби.

– І вас почули?

– Та де там! Керівництво пішло проти наших пропозицій. 17 липня 2017 року працівникам гірської пошуково-рятувальної частини Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Управління ДСНС в Івано-Франківській області вручили повідомлення про реорганізацію. На виконання наказу Голови ДСНС № 357 від 30 червня 2017 року. Звичайно, всі шоковані.

– Що у тому наказі?

– Найперше, змінюється назва підрозділу. Замість «гірської» частина буде «спеціалізованою». Круто! Вводять посади атестованих офіцерів ДСНС: начальником частини буде підполковник, його заступником – майор, начальниками груп – капітани. Оце сила: мабуть, прийдуть «спеціалізовані фахівці», випускники пожежних училищ…

– На прес-конференції, яку нещодавно збирали очільники обласного управління ДСНС, заявляли, що частина не ліквідується, на її місці буде інша, і це правда, – долучається до розмови заступник начальника ГПРЧ Василь Завалко. – Але, правда і те, що гірська пошуково-рятувальна частина ліквідується. На її місці буде інша, не гірська. Здається, маленька деталь – заміна в назві одного слова: «гірська» на «спеціалізована». Але в деталях, як відомо, якраз все і ховається. Це означає, що до керівництва такою частиною, всіх її підрозділів не обов’язково призначати фахівців, які знають особливості пошукової роботи в горах, мають належну гірську і туристичну підготовку, досконало володіють лижами, навичками водного туризму тощо.

– Службу вирішили зробити воєнізованою – ми проти цього, це велика помилка, – категорично заявив начальник Верховинської пошуково-рятувальної групи Василь Кобилюк. – На керівні посади хочуть поставити дилетантів, які навіть не знають як скласти рюкзак, поставити намет. Уявіть на хвилинку, якщо мене призначили б головним режисером театру. Я прийду в зал, де сидять народні, заслужені артисти України, і вони спитають: що, ця людина тепер буде нами керувати? Мені небайдужа доля служби, в якій пропрацював 23 роки, небайдужа доля туризму, в якому професійно вже 40 років. Мені небайдужа доля тих туристів, які гіпотетично можуть попасти в надзвичайну ситуацію. На мій погляд, такі дії знищують гірську рятувальну службу України, ставлять під загрозу безпеку і життя туристів. А це, без перебільшення, – загроза національній безпеці України. Зрештою, чи виграє від таких нововведень бюджет країни?

– Станом на 1 січня 2016 року в частині було 54 чоловіки, на 1 серпня 2016 року – вже 64, а тепер буде  81, – констатує Олег Ковтун. – І це в той час, коли країна веде бойові дії на Сході, коли люди, волонтери збирають гроші для відновлення боєздатності нашої армії, коли не вистачає грошей для пенсіонерів, коли недофінансовані лікарні, школи… Мені незрозуміло, навіщо збільшувати кількісний склад підрозділу? Чи ми не справляємось з своєю роботою? Когось не знайшли, не врятували? І це подається під виглядом «удосконалення» реагування на надзвичайні ситуації. Навіщо вводять посади атестованих – це взагалі не зрозуміло. Для прикладу, зараз в підрозділах є посади водія автотранспорту (вільнонайманого) та водія-рятувальника (атестованого). Люди виконують одну роботу, але один отримує на місяць 3000 грн., інший – 5000 грн., один іде на пенсію в 60 років, інший – в 45. Цим створюється соціальна несправедливість та напруженість у колективі. 10 таких штатних одиниць із зарплатнею у 5000 грн. на місяць за рік отримають 600 тис. грн. За ці кошти можна екіпірувати щонайменше 10 рятувальників або придбати два квадроцикли чи один снігохід, багато іншого потрібного спорядження. То для чого це робиться? Запитаймо у туриста, який подорожує горами та часто екіпірований краще, ніж гірський рятувальник. Туристу все рівно скільки рятувальників прийде йому на поміч: 4 чи 10. Головне, щоб вони прийшли швидко і надали кваліфіковану допомогу. Нам потрібні не збільшення штату, а сучасне GPS обладнання, новітня техніка, засоби транспортування потерпілих (квадроцикли, снігоходи). Треба не кількістю, а якістю організовувати роботу гірської рятувальної служби. Ми це виклали в наших пропозиціях для керівництва. Але їх не почули. А збільшувати чисельність частини потрібно, долучаючи громадських рятувальників (волонтерів), – такі є у нас. Так, як це робиться в європейських країнах. Зрештою, так, як радить Міжнародна комісія рятування в горах IKAR-CISA.

– Свого часу аналогічна «реформа» ліквідувала наш Львівський гірський пошуково-рятувальний загін, – зазначає львів’янин Михайло Яворівський, один з найавторитетніших гірських рятувальників України, який на громадських засадах очолює Гірську оперативно-рятувальну службу. – Мусили об’єднатися і створити ГОРС. Враховуючи наш досвід співпраці з Товариством Червоного Хреста України, Контрольно-рятувальною службою, рятувальними службами країн Євросоюзу, маємо свій проект реформування у цій сфері. Пропонуємо створити єдину гірську рятувальну службу європейського типу. Основу якої мають скласти не офіцери-пожежники, а рятувальники-волонтери, любителі гір, які йдуть на пошукові роботи за покликанням. В масштабах України така реформа мусить бути поетапною. Вже сьогодні, і чимшвидше, гірським рятувальникам потрібно вийти із підпорядкування обласних пожежних управлінь, далі об’єднати всі розпорошені гірські підрозділи в єдину структуру, включити існуючі дієздатні громадські рятувальні служби, поділитися з ними обов’язками та фінансуванням. У Києві створити орган координації. Паралельно почати готувати громадських гірських рятувальників – це дасть можливість поетапно перейти до аналогів європейських гірських служб. Структурі надати статус юридичної особи та окреме фінансування. Обласним управлінням – тільки оперативне підпорядкування. Жодних погонів, найвище звання – це професіоналізм і якісне добровільне виконання обов’язків. Саме на таких засадах більше ста років успішно працює німецький «Бергвахт», польський ГОПР, інші аналогічні служби. Це громадські організації, основу яких складають рятувальники-добровольці, які підтримуються бюджетним фінансуванням. І діяльність цих організацій закріплено законодавчо.

– Але на таку справжню реформу гірської рятувальної служби потрібні кошти, і то чималі…

– Ми переконані, такої амбітної мети можна досягти в межах існуючого нинішнього фінансування. Інколи для того, щоб провести справді дієву реформу, не потрібно захмарних коштів. Важливо, щоб не заважали і не намагались керувати так звані дипломовані професіонали.

* * *

Гірські пошуково-рятувальні підрозділи укомплектовані висококваліфікованими фахівцями, майстрами, кандидатами в майстри спорту, спортсменами-розрядниками: альпіністами, скелелазами, спелеологами, гірськолижниками, пішохідними та водними туристами. За чверть століття автор багато разів фільмував їхні нелегкі рятувальні будні, пройшовши пліч-о-пліч нескінченні кілометри гірських стежок, річок.

Гори ніколи і нікому не подарують зневажливого ставлення до себе. Тут має бути один господар, який відповідає за безпеку людей, – гірський рятувальник-професіонал. З відповідною підготовкою, сучасним спорядженням, технікою, належною заробітною платнею. Бо не кожен здатен ризикувати життям заради порятунку інших. Коли спілкуєшся з цими, на перший погляд, звичайними хлопцями, якось не віриться, що за їхніми плечима безліч вкрай ризикованих рятувальних операцій, сотні врятованих людей. Це – еліта, висококваліфікований рятувальний спецназ. Справжні лицарі порятунку.

А щодо кадрових «новацій» пригадався випадок з моєї вже далекої туристської юності. Ми, група київських туристів-водників, сплавлялися бурхливою річкою у Західному Саяні. Якось керівник нашого походу Володя Романовський узяв мене на огляд складної ділянки, яку мали здолати на наших «посудинах». Уважно вислухав міркування: де треба поставити страховку, як увійти у поріг, куди після проходження «зачалитися». А далі провів зі мною такий блискавичний лікнеп: «А знаєш, чим капітан у водному туризмі відрізняється від матроса?», – «Ну, матрос сидить попереду, капітан позаду…», – «Так, але не тільки це. Капітан повинен бачити і знати не лише як здійснити найближчий маневр, а й як пройти всю ділянку річки. Як увійти у найближчий поворот і передбачати, що там за ним…»

Понад чверть століття минуло відтоді. Сім років тому Володимир Романовський загинув у водяному вирі під час походу норвезькими річками. Але отой його «саянський вишкіл» я часто згадую. Сплив на пам’ять і тепер, коли почув нарікання рятувальників на кадрові пертурбації у їхньому підрозділі.

А таки «сумно аж за край», що на відповідальні капітанські посади у нас часто просувають «своїх» матросів. Та таких, з якими не вийшов би не те що на бурхливу річку – на найближчий ставок…