Мистецтво – це також фронт. Багато наших художників, дизайнерів мобілізували свій талант задля нашої перемоги: малюють, друкують, продають листівки, а вирученими коштами підтримують ЗСУ. Серед них ілюстраторка Леся Бельдій. Чи не найпопулярніша її робота – «Щоденник Заї та Коті», про лагідну пару, котра завжди підтримує одне одного.

Вже 25 лютого, на другий день рашистської навали, мисткиня у своєму інстаграмі виставила перший малюнок, гірко пропахлий війною. Саме тоді, у час найбільшого страху, паніки, нерозуміння, як жити далі, коли більшість поставила «на паузу» життя, роботу, хобі…

– Мене теж проймав страх, майже цілий березень плакала щодня, – зізнається Леся. – Але у мене є герої – Зая та Котя, я їх малювала ще до війни і тоді помічала, як покращувала ця робота мій настрій. А 25 лютого лежу, плачу в подушку, немає нормального зв’язку з рідними… І раптом відчула, що мої Зая та Котя знову просяться до мене. Почала малювати. І вже потім збагнула: всі ці 3-4 години поки малювала – не плакала. Відтоді щодня знаходила на них час – відволіктися, заспокоїтися. Коли опублікувала перший малюнок, він багатьох «зачепив». Люди почали писати, що чекають наступних.

– Чому саме такі персонажі? Вони когось уособлюють?

– Зая та Котя – це радше збірний образ звичайних мешканців Дніпра. Хоча деякі сюжети – історії із життя моїх друзів чи знайомих. Ось, наприклад, одна із них: моя подруга під час тривоги бігала по укриттях з мішками розсади. «А як інакше? – пояснювала. – Незабаром грядки саджати, а якщо щось трапиться, я ж тоді розсаду не відкопаю». Інші дівчата, щоб відволіктися, коли завивала сирена, в укриттях співали. Аж поки їм не сказали: «Годі співати, нехай вже краще сирени звучать».

– Коли переглядаєш малюнки з Вашого альбому «Щоденники Заї та Коті», мимоволі на душі теплішає, попри те що це історія війни.

– Я прагну так зафіксувати історичні події у тиловому місті. А ще неодмінно створю «цикл подяк»: англійцям, полякам, литовцям, іншим народам, котрі допомагають Україні. Намагаюся відтворити життя. І запевнити, що воно триває. Так, воно не дуже радісне чи яскраве, але є такі маленькі буденні справи, які піднімають настрій. А отже варто підтримувати одне одного, як це роблять мої персонажі.

– Але Ваша «Бучанська мотанка» – апокаліптичний малюнок…

– 4 квітня уперше почула про Бучанську трагедію. Так, тоді ледь не фізично відчула жахіття новітнього варварства. І намалювала цю мотанку на одному диханні: залишила цей страх на папері. Син навіть сказав: «Мам, ти ніколи такого не малювала». Мотанка уособлює українську жіночу силу. В Бучі московські окупанти спаплюжили жіночу суть. Про це мій малюнок.

– Ви часто публікуєте мальовані «хроніки Дніпра», як після 24 лютого змінилося місто, люди…

– Нині в нашому місті помітно побільшало нових облич – воно стало гуманітарним центром. Самі дніпряни, як на мене, традиційно видавалися трохи снобами, а зараз навпаки: кидаються на поміч. Багато моїх знайомих, від яких я геть не очікувала жертовності, віддали свої квартири, щоб переселенці проживали там безкоштовно, чи машини, або інше майно. Дівчата збирають гроші хлопцям із ЗСУ на одежу, ліки тощо. Дніпро проявив себе із найкращої сторони.

– В одній із міських кав’ярень можна придбати Ваші патріотичні листівки і тим самим допомогти ЗСУ. А на інші міста плануєте поширювати цю практику ?

– Так. Вже зголосилася кав’ярня у Запоріжжі. Перші листівки я надрукувала та віднесла у кав’ярню, щоб кожен міг купити за будь-яку ціну: 10, 20 гривень чи більше. А потім мої знайомі почали давати гроші на друк, бо також хотіли допомогти. Так само типографія, де друкую, пішла назустріч: зробили знижку. Назбирали ми вже 10-15 тисяч.

– Є місце, яке особливо надихає малювати?

– Моє мешкання. Я роблю собі таке гарне робоче місце: розкладаю всі робочі матеріали. Тут мені дуже спокійно. На вулиці – складно, на людях – ніяково. Люблю раніше прокинутися і помалювати, поки всі сплять. Чи, навпаки, ввечері, коли зроблю вже все, заплановане на день.

– Як художники, дизайнери можуть допомогти своїми малюнками Україні?

– Є багато спільнот, об’єднань. Наприклад, ми раніше робили плакати і вивішували їх на стінах у волонтерських хабах, щоб вони тішили людей, піднімали їм настрій. Деякі дівчата малюють принти для футболок або шоперів, продають і частину коштів віддають для ЗСУ. Також роблять благодійні заходи. Нещодавно в Дніпрі був розпродаж картин. І люди, які, можливо, ніколи не купляли картин, прийшли, щоб придбати, допомогти нашим хлопцям. Тепер благодійні аукціони проводяться регулярно.

– Що б Ви порадили людям, які не можуть визначитися до чого лежить їхня душа і чим хочуть займатися?

– Треба наважитися, пробувати. Ходити по майстеркласах, студіях: співів, танців, малювання, рукомесел, спорту. Потрібно пробувати себе в усьому і не боятися.