«І вони відбудують старі руїни, відновлять колишні спустошення. Вони відновлять зруйновані міста, втрати багатьох поколінь».
(Ісая 61:4, Нова версія короля Якова, (NKJV).
Живе місто від мертвого відрізняє звук. Точніше навіть, звуки. Їхнє переплетення та какофонія, хаотичне виникнення та несподіване згасання.

Брязкіт, коли трамвайні реборди, виснажені роками постійного тертя металів та різких поворотів, зустрічаються з рейками, викладеними ще декілька десятків років тому всім містом в заплутаних перипетіях маршрутів від точки «А» до точки «Б», коли в кожній точці є свій постійний пасажир, що ніколи не зраджує собі. Пирхання автомобільних вихлопних труб та двигунів, коли водії в сонцезахисних окулярах-«авіаторах» та з проблисковими синім вогником гарнітурами у правому вусі силувано призупиняються на перехресті, щоб пропустити групку захоплених і збуджених дітей на екскурсії у супроводі класної керівниці чи когось із батьків. Чи літнє подружжя, яке насолоджується першими теплими днями весни. Ось вони йдуть пліч-о-пліч, і їхні пальці сплели в найтендітнішому дотику всі щасливі роки, прожиті разом. Хрипи в голосах перехожих, коли ті сміються занадто дзвінко та гучно, хапаючи одне одного за руки та притримуючи самих себе за лікті й коліна. Від вібрацій, що ширяться всім тілом, і втоми важкого дня вони відчувають черевний біль… Хтось глипне на них майже зверхньо, але забуде про це наступної ж секунди.

Перший крик дитини у пологовій палаті, коли її простягають матері… А потім і її перші слова, найочікуваніші та найважливіші. Дзвоник на шкільній церемонії, зустрічний і прощальний. Перші зізнання в коханні, перші визнання поразок та невдач, перші вигуки справжнього щастя та перемоги, перші сльози під час сварки… У тисяч українців усе це було враз відбрано 26 квітня 1986 року.

Аварія на Чорнобильській атомній електростанції зруйнувала не тільки гектари українських земель, що зможуть повністю відновитися лише за сотні років, позбавила живого духу людського не тільки цілі міста, як сам Чорнобиль та сусідня Прип’ять, не лише села й хутори, заводи, лікарні, поліклініки, школи, храми – ця аварія, за багатьма версіями цілком оркестрована й спланована заздалегідь, забрала сотні тисяч життів, кожне з яких – окремий, єдиний і неповторний Всесвіт.

Михайло Горбачов, тодішній Генеральний секретар ЦК КПРС, народжений в Північнокавказькому краї, що є частиною Дагестану, або, як стверджує російськомовна Вікіпедія, територіальним елементом «суб’єкту російської федерації» під назвою Республіка Дагестан. Син росіянина та українки мешкав з родиною у невеличкому селі Привольне. Пережив голод 1932-1933 років, на відміну від трьох померлих голодною смертю братів, арешт та заслання до Сибіру батька, який відмовився вступати до колгоспу… В дитинстві розмовляв українською мовою, за що його навіть називали принизливим призвіськом «хохляк», співав з матір’ю українських пісень та слухав материні історії про її батька, його діда, що походив з селян Чернігівської губернії, яких більшовики насильно переселили до Черкесії, і якого, незважаючи на його участь у розкуркуленні 1930 року та членство у ВКП(б), арештували як «троцькіста», але 1938 року звільнили й відновили у партії.

Тож, можна сказати, що у Михайла Сергійовича, освіченого та ерудованого, було доволі цілісне розуміння історичних обставин українського народу, до якого він належав за правом крові. Але саме за його очільництва Радянським Союзом уночі 26 квітня 1986 року, поки українські міста Чорнобиль і Прип’ять бачили тихі сни, в диспетчерській воєнізованої пожежної частини Чорнобильської атомної електростанції пролунав телефонний виклик. Телефонувала з диспетчерської Центрального пункту пожежного зв’язку, якій повідомили про стовп диму над атомною електростанцією.

«Алло, это ВПЧ-2? Что у вас там горит?»

Стовпом диму насправді була велика хмара радіоактивного пилу, яка піднявшись ненадовго зависла над четвертим реактором ЧАЕС і, майже одразу підхоплена північно-західним вітром, тяжко посунула, засіваючи довкілля критично небезпечними для будь-якого живого організму радіоактивними ізотопами.

За величиною постраждалої від аварії території Україна стала на чолі колишніх республік СРСР. Білорусь зазнала близько 60% шкідливих викидів, частково постраждали й суміжні райони Росії. Внаслідок вибуху та гострої променевої хвороби, що розвинулася протягом кількох місяців після аварії, загинуло приблизно 30 працівників АЕС, хоча точну інформацію жертв серед персоналу станції радянські спецслужби. За оцінками незалежних експертів, близько 500 тисяч людей померли від радіації, а 8,5 мільйона жителів України, Білорусі та росії отримали одразу після катастрофи значні дози опромінення.

Михайло Горбачов наважився вийти у світ з офіційною поясненням лише 14 травня, через два з гаком тижні після аварії.

«…Мы впервые столкнулись с такого рода чрезвычайным происшествием, корда потребувалось бістро обуздать опасную силу вышедшего из-под контроля атома и предельно ограничить масштабы аварии».

І правда, доти СРСР не зазнавав техногенної катастрофи такої руйнівної сили і таких масштабів. Але це не виключає того, що за зачиненими дверима кремлівська партійна камарилья знала: рано чи пізно це лихо на ЧАЕС станеться. Бо не могла не знати про вельми ризиковані експерименти, які проводилися на базі працюючих реакторів ЧАЕС.

Приховувати кремлівські небожителі вміли.

30 листопада 1975 року сталася аварія на першому енергоблоці Ленінградської атомної електростанції (ЛАЕС). Викиди радіоактивності становили до 1,5 мільйона кюрі. Так, це значно менше, ніж на зруйнованому енергоблоці Чорнобильської атомної, але й це серйозно загрожувало здоров’ю людей та доовкіллю. Офіційною причиною аварії, заявленою радянським урядом, був дефект обладнання на станції. Проте комісія Міністерства середнього машинобудування СРСР зафіксувала принципові недоліки конструкції реактора. Тобто, споруджуючи нові АЕС, оснащучи їх реакторами з конструктивними вадами, влада фактично закладала техногенну катастрофу.

Після запуску першого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції в 1977 році було зафіксовано кілька аварійних ситуацій. Вже у 1978-му та 1979 роках. Тоді виявилися перші технічні негаразди станції. У наступні роки, зокрема 1982-го, 1983-го та 1984-го, на ЧАЕС сталися витоки радіації. І знову виявили технічні проблеми та несправне станційне обладнання. Інформація про це навіть просочилася в пресу і викликала гнівну реакцію персоналу станції. З 1983-го по 1985 роки на ЧАЕС зафіксовано п’ять аварій та 63 відмови обладнання. Через технічні недоліки і проблеми безпеки експлуатації станції.

Усевидющий Комітет Державної Безпеки (КДБ) неодноразово фіксував у своїх доповідях недоліки конструкції та експлуатації радянських атомних електростанцій – Ленінградської, Курської та Чорнобильскої. Саме ці підприємства атомної енергетики характеризували як «найбільш небезпечні з точки зору їхньої подальшої експлуатації, що може мати загрозливі наслідки».

Вже в десятих роках нашого століття експерти Міжнародної агенції з атомної енергії (МАГАТЕ) встановили, що аварія на Ленінградській АЕС та пошкодження палива на першому блоці Чорнобильської АЕС у 1982 році свідчили про експлуатаційні вади реакторів типу РВПК-1000. Проте тоді це не було ретельно проаналізовано. Відтак реактори своєчасно не модернізували, та й рівень безпеки на атомних електростанціях залишався вкрай низьким.

Тож за глухою кремлівською стіною все добре знали. І Горбачов, і його оточення, і урядовці, і співробітники КДБ, і фахові науковці з Академії наук СРСР. Знали працівники інших атомних електростанцій, які теоретично перебували під загрозою катастрофи, такої ж як Чорнобильська. Знали ті люди, котрі мали доповідати та звітувати про дотримання всіх норм безпеки на кожній станції, але їм було наказано закривати очі або відводити погляд в інший від станцій бік. І малювати галочку безпечності у квадратиках на офіційних паперах. Це знання об’єднало їх павутиною брехні. Липкою і потворною, яка забрала набагато більше, ніж це можуть описати числа та інфографіки.

Важливість розуміти і постійно нагадувати про аварію на ЧАЕС полягає не лише в тому, щоб більше ніколи не допустити до влади таких, як Горбачов, не лише в тому, щоб не бути таким же мовчазним співучасником, коли чергову біду творитимуть при тобі відверто й нахабно, і навіть не в тому, щоб, не доведи Боже, вміти захистити себе, а ще й ц тому, щоб повсякчас пам’ятати, що Чорнобиль був справжнім, з живими людьми. Як і будь-яке інше місто України, нині суще. Що був наповнений не тільки звуками, голосами, запахами та контактом шкіри зі шкірою, а й людським життям. Яке відібрали, скривдили, розсіяли по світах, щоб, не залишити місто-привид. А нам нічого, крім палючих спогадів, які маємо берегти та передавати наступникам.