Долі українських біженок Олени і Катерини… Лишень дві історії з огрому людей, долі яких безжально розбила війна.

Олена

Їй 27 років. Через бойові дії довелося покинути улюблену роботу, залишити рідне місто на Дніпропетровщині, вирушити в невідомість – до Німеччини. Там тепер шукає не лише притулку, але й нового сенсу життя, нового шляху до кращого.

– До Німеччини виїхала машиною через Польщу, – пригадує Олена. – Шлях був довгим, бо на німецьких автобанах можна десятки кілометрів накрутити, якщо на розвʼязці схибив, не туди повернув. Німеччину вибрала свідомо, там живуть родичі. А ще – безкоштовні мовні курси для інтеграції. Вже осівши на новому місці, познайомилася з сусідами, завела друзів на інтеграційних курсах. Тепер трохи легше – знаєш, що бодай хтось може підтримати.

– Швидко адаптувалися в новій країні?

– Довго. Інша мова, інші порядки. Щиро кажучи, мала дещо ідеалізоване уявлення про Німеччину, про їхній порядок. Насправді, і тут бачила сміття на вулицях, чула сварки, зустрічала й тих, хто халатно ставиться до роботи. Ілюзії шкодять, спершу це таки шокувало. А загалом труднощі, як і всюди за кордоном, коли не знаєш мови, без друзів, коли інші закони й порядки. Перший час боялася перейти дорогу чи наступити на велосипедну доріжку.

– Як освоюєте нову мову?

– Проходжу курси, німецька дається досить непогано. Чекаю на результати іспиту. Але вже можу зателефонувати лікареві, поговорити із «собачниками» на прогулянці. Так, це ще не вільна німецька, але мене розуміють.

– Що в Німеччині подобається, а що ні?

– По щирості очікувала більшого від «оспіваної» Європи. Бо так мені розповідали знайомі, які тут живуть, це не «інтернетні ілюзії». У великих містах доволі засмічено, лячно гуляти центром – багато безпритульних наркоманів. Тому й обрала для життя саме містечко. Тут помітно краще. Хоча ніяк не звикну до німецької бюрократії, оформлення паперів, очікування в черзі. Зокрема й до лікарів… Багато за чим хорошим, до чого вже було звикла вдома, сумуєш. Але люди тут відкриті. З тобою намагаються спілкуватися на рівних, навіть якщо ти знаєш 10 слів. Вони завжди заспокоюють: «Ти дуже гарно говориш, я он взагалі української не знаю». Висока толерантність до «інших» – іншої релігії, сексуальної орієнтації, культури тощо.

– Очевидно, вже можете порівняти вартість життя тут і вдома?

– Мені складно порівняти, бо в Україні в мене був доволі високий дохід. Я не економила. Тут в мене мінімальна зарплата і частково допомагає німецький уряд. Житло та транспорт тут однозначно дорожче. А ось ціни на продукти інколи нижчі, ніж у нас.

– Які можливості й вимоги для працевлаштування?

– Вони близьку до наших, хіба що тут майже скрізь від претендентів на робоче місце вимагають професійну освіту. В Україні більше цінують практичний досвід.

– А щодо зарплат?

– Вони тут значно вищі. Мінімальна – понад півтори тисячі євро. В нас це вище навіть за середню зарплату киянина. Але і витрати тут вищі. За півтори тисячі євро в нас, безумовно, можна жити значно краще.

– Як вам вдалося працевлаштуватися?

– Роботу знайшла, але це точно не «робота мрії». Я прибираю офіс. Із мовним сертифікатом вже незабаром буду шукати щось інше. Та й скаржитися гріх. На роботі до мене ставляться гарно, завжди прислухаються, навіть жартуємо разом. Хоча це й доволі важко з моїм рівнем мови.

– Відчули німецький рівень соціальних програм?

– Соціальна система тут справді на рівні. Не скажу, що ідеальна, бо продукує велику кількість безробітних без амбіцій. Якщо тобі достатньо 500 євро на руки та оплати квартири, то й не треба працювати. Тут важко визначити, кому справді треба допомога, а хто просто любить «халяву».

– Відчуваєте себе в безпеці?

– Злочинності й тут не бракує. Кілька разів мене ледь не збили на «пішоході». Бачила бійки і як вандали розмальовують автобусні зупинки. Знизу під нами мешкають не вельми благополучні німці. Доволі часто смердить «травичкою», вони влаштовують між собою бійки, сусіди викликають поліцію. З проявами домашнього насильства тут, як і в нас, особливо не борються. Але за насильство до дітей карають жорстко. З таких неблагополучних сімей дітей одразу забирають. І я вважаю, добре роблять.

– Про німецький транспорт і німецькі дороги часто чути вельми схвальні відгуки.

– Гарні дороги, хороший громадський транспорт. Але українські перевізники, як на мене, відповідальніші. Тут ці гарні автобуси та потяги часто запізнюються або взагалі не приходять. Буває, що персонал страйкує і громадський транспорт стоїть… Усюди є свої плюси та мінуси.

– Відзначаєте тут українські свята?

– Святкуємо зі «своїми» – українцями, котрі так само тікали від війни.

– Можете порівняти, як святкують в Україні та в Німеччині?

– Тут дуже відповідально ставляться до місцевих свят. Навіть свята свого району відзначають. Роблять свій місцевий «октоберфест» чи карнавал. Витрачають дуже багато часу на підготовку. В нас святкують не з таким розмахом.

– Традиційну німецьку кухню сприйняли?

– Страви різні, але легко звикнути. Є спільність: традиційні страви Німеччини та України доволі жирні. І, звісно ж, нічого на кшталт тарганів у фритюрі тут немає. З цікавого куштувала сирий фарш. Сподобався.

– На вашу думку, є суттєві відмінності в цінностях німців та українців?

– Тут менше звертають уваги на освіту. Вища освіта є в небагатьох. І нікого це не турбує. В усьому іншому особливої різниці не бачу.

– Плануєте після закінчення війни повернутися до України?

– Вже й не знаю. Моя сім’я тікала від росії з Грузії, потім з Донецька, потім з Київської області. Я не хочу, щоб мої діти тікали. Поки що єдине прагнення – поїхати кудись якомога далі від росії. Сподіваюся, війна закінчиться повним розвалом тієї країни. Звісно, щодня думаю про Україну. Таки хочеться повернутися…

Катерина

Після року вимушеного перебування в Угорщині разом з трирічною донькою, Катерина повернулася на Батьківщину.

– До своєї подруги в Угорщину мене вивезла мати, працівниця «Укрзалізниці», – починає розповідь Катерина. Чесно кажучи, думали, що це затягнеться максимум на тиждень. Але війна перекреслила ці сподівання.

– Як вас прийняла угорська громада?

– В тому селі, де ми були, нас дуже добре прийняли. Наш двір було завалено допомогою від сусідів, які дізналися, що прибули біженці з України. А от мої знайомі, які осіли в Будапешті, розповідали, що там їх приймали зовсім не так. Кажуть, у селах люди привітніші, добродушніші. Можу підтвердити, згадуючи добрим словом наше перебування в угорському селі.

– Що найбільше подобалося в Угорщині?

– Будапешт сподобався, його неймовірна архітектура. Цікавими були громадські заходи в нашому селищі – концерти, свята. В них брала участь вся громада. Все було дуже дружно, атмосферно. І безкоштовно. Дуже гарно в них облаштовано дитячі майданчики – не лише в центрі, а й на околицях села. Не нехтують угорські селяни правилами ввічливості, всі одне одного знають, всі вітаються.

– А було щось, що дошкуляло?

– Нестерпно хотілося додому. Угорська мова дуже важка, не схожа на жодну європейську. Я змогла бодай трохи спілкуватися тільки з місцевим пастором, який навіть ініціював уроки фрісбі для наших українських дітей. Але, повторюся, дуже й дуже хотілося додому.

– Відчували дискримінацію чи упереджене ставлення?

– Загалом ні, але була одна ситуація. Коли я ходила до центру зайнятості, зустріла там одну працівницю, на мій подив, із заходу України, яка спілкувалася чистою російською мовою. І переконувала, що ніякої повномасштабної війни в Україні немає й що українці у всьому винні самі, а росіяни їх «асвабаждают». В неї чоловік угорець й багато угорців притримуються проросійської позиції.

– Була думка залишитися в Угорщині назавжди?

– Ніколи.

– Тому й вирішили повернутися до України?

– Це мій єдиний дім. Тут мої рідні, друзі, моє життя. Я завжди мріяла подорожувати, так, було цікаво, проте жити хочу і буду тільки в своїй рідній Україні.

– Були якісь очікування від повернення?

– Не було очікувань, був лише страх. Чи правильно роблю, що повертаюся? Чи безпечно це для моєї дитини? Але тут, при підтримці у своєї сім’ї, рідних, друзів, вже навіть ворожі ракетні атаки не страшать. Тоді, коли була від рідних далеко, переживала за них більше.

– Довелося адаптуватися до нового життя в Україні?

– Спочатку дуже непокоїли тривоги, але я така людина, що швидко адаптується. Більше хвилювалася за реакцію дитини, проте, на щастя, я вчасно зреагувала, вивезла її з самого пекла. А зараз в неї немає таких страхів і реакцій. Я знову у своєму звичному середовищі, поряд з моїми друзями, можу вільно спілкуватися з людьми. А недавно зустріла свою кохану людину, він, до речі, в ЗСУ.

– Досвід біженки вас змінив ?

– Знаєте, раніше я не вірила патріотичним гаслам. Вважала себе ледь не космополіткою. А побувавши на чужині, зрозуміла, що український народ, так, не ідеальний, так, дивний, але це одвічно моє, я є його кровною частиною. Ми, українці – це таки дещо! Ніколи не буду і ніде не почуватиму себе настільки «в своїй тарілці», як тут.

– Що порадите українським біженцям, котрі все ще вагаються повертатися додому?

– Однозначно повертайтеся! Ті фінансові допомоги, які багатьох наших земляків там тримають, з мого особистого досвіду, того не варті. На мою думку, якщо більшість повернеться додому, ми зможемо перемогти. Відновимо економіку, відбудуємо нашу неньку спільними зусиллями, інших варіантів немає.

Прагну нашої перемоги, хочу жити у вільній країні, щоб моя дитина спокійно ходила в садок і не боялася фейєрверків… Вірю, що це неодмінно відбудеться, тому я тут і готова допомагати своїй країні як можу.