Топ-темою більшості світових ЗМІ  кінця 2021 – початку 2022 років стало зухвальство Російської Федерації, своєрідний «виклик на дуель». Цей демарш, адресований, передовсім, США, змусив найбільшого геополітичного гравця реагувати. На хворобливу думку нинішніх господарів Кремля, своїм «ультиматумом» вони автоматично стали в ряд «світових гравців». А ми знаємо настільки важливим для імперії зла є чинник усвідомлення власної величі.
Про них справді заговорили. І не тільки. Для багатьох істинних гросмейстерів геополітичної шахівниці саме тепер настав момент істини. 

В епіцентрі колотнечі вкотре опинилася Україна. Не стільки сама держава, як ті формотворчі цінності, які вона проголосила на своїх Євромайданах у 2013-2014 роках. Основні із них: євроінтеграція та вступ до НАТО. Ось тут «російський ведмідь» шкурою відчув: Україна віддаляється від його барлоги. І, розлючений, став у позу агресора.

Для всіх притомних людей зрозуміло: сили України та Росії неспівмірні для такого поєдинку. Так, ми готові обороняти від ординців рідну землю, та й територію наших західних сусідів, але без допомоги союзників нам буде вкрай важко. Неадеквати в Кремлі розраховують, що із союзниками в нас можуть виникнути проблеми. Мрія агресора – роздробити потенційних партнерів України, а в перспективі – розділити і всю Європу, ослабивши її, натомість додати «величі»  Російській Федерації. Принаймні, так вони марять. Ці московські імперські «хотєлкі», здається, зрозуміли всі. Але не всі  європейські політики поспішають протидіяти цій реальній загрозі. Оце і є момент істини.

Хто готовий поборотися з російським поневолювачем – не лишень за українську незалежність, а й за самих себе? Ось питання. Українці готові ціною власного життя відстоювати європейські цивілізаційні принципи дати гідну відсіч тоталітаризму та диктатурі. А що ж  Європа?

Якби реальна допомога, зокрема і постачанням зброї, була після російської окупації Криму, напевне, історії із захопленням частити українського Донбасу не було б. Європа натомість проявляла «демократичну стриманість». Аж дотепер. Приклад  аморфності та загравання з окупантом тоді продемонструвала американська адміністрація Обами… В Європі ту політику підтримали Німеччина та Франція, відмовившись допомагати Україні зброєю, замінивши все економічними санкціями.

Санкції, які Євросоюз запровадив щодо Росії, не вгамували апетит агресора. Починаючи з весни  2021 року, наш північний сусід  почав  нарощувати військову техніку та живу силу біля кордонів України, а також на території окупованих Криму й ОРДЛО, істотно збільшив кількість та масштаб військових навчань біля України і на окупованих українських землях та в акваторіях. Брязкаючи зброєю, агресор усім видом демонструє, що готовий діяти, якщо не задовольнять його ультимативних письмових вимог. А вони, ті вимоги,  фактично позбавляють Україну самостійної зовнішньої політики та загрожують розколу  самого НАТО.  Ситуацію нагнітає фактична анексія Росією Білорусі. На території цього нашого сусіда  10 – 20 лютого пройдуть спільні російсько-білоруські масштабні навчання «Союзна рішучість-2022». Планується втягнути у цю явну провокацію  майже всі Збройні сили Білорусі, а також частини Східного військового округу, Повітряно-космічних сил і Повітряно-десантних військ Російської Федерації.

Як вестиме себе цивілізований світ? Почну із США. Адміністрація президента Байдена надає реальну військову допомогу Україні. Правду кажучи допомагати нам почала адміністрація Трампа, але тоді це було не так щедро і масштабно. Нині США відверто очолили антипутінську коаліцію, яку конкретними діями підтримали інші країни. Серед них найактивніша – Великобританія. Партії зброї, які поставляє Лондон, можуть збити  кремлівську ненасить.

Як на рентгені проявилися справжні друзі й ті, хто себе за них видавав. Не кращий вид нині в Німеччини. Квінтесенцією дивних «миролюбних» настроїв деяких тамтешніх політиків та військових стало висловлювання  тепер уже ексочільника Військово-морських сил Німеччини віце-адмірал Кай-Ахіма Шенбаха: мовляв, Крим ніколи не повернеться до складу України, а президент РФ Володимир Путін просто хоче, щоб його поважали… Але ж це не просто думка одного із високопосадовців, в ній – настрої, які побутують серед представників німецького керівництва.

Вони явно не поодинокі. Про це ясно висловився колишній міністр закордонних справ України Володимир Огризко: «…Позиція Німеччини щодо Росії продовжує бути пособницькою. Це не лише політично невірно, це – аморально, і таку позицію потрібно якнайшвидше з голів німецьких політиків вивітрювати, інакше будуть проблеми не лише для України та Німеччини, а й для всієї Європи. Недалекоглядністю німецьких політиків користується Володимир Путін, щоб наступати на Європу».

Результати не забарилися: гукнули в Німеччині – перегукнулося в Хорватії. Президент республіки Зоран Міланович, відповідаючи на запитання про участь в можливому російсько-українському загостренні, сказав, що його країна «не буде мати з цим нічого спільного, вона не братиме участі «в пожежі» й не буде «пожежником». А далі висловився про те, що в Україні свого часу «відбувся державний переворот», а сама вона «корумпована й не заслуговує на членство в НАТО». Риторика Кремля очевидна.

Проявом слабкості деяких європейських країн є факти демонстративної відправки з України свого «дипломатичного корпусу». Як стверджує військовий експерт Олег Жданов, це більше схоже на маніпуляцію, бо йдеться не про дипломатів, а про членів їхніх родин. І не про організовану відправку, а лишень про пропозицію добровільно залишити країну. Явні рецидиви хронічного переляку часів «холодної війни».

Повернімося до «моменту істини». Час подякувати долі, що маємо справжніх союзників. До згаданих США та Великобританії – Канада, Туреччина, Польща, Чехія, країни Балтії… Їхня конкретна допомога зброєю є стримуючим чинником для Кремля. Попереду нас очікують події, які розставлять усе на свої місця, виразно виявлять, хто справжній поборник європейських цінностей, а хто готовий торгуватися ними, вишукуючи власний зиск.