Від самого дитинства мріяла подорожувати світом, відвідати чи не всі континенти та країни, зображені на карті. Як не дивно, але мрії мають здатність збуватися. Тепер я закордоном, у столиці Європейського Союзу Брюсселі. Навчаюся за академічною програмою обміну.

Новий етап мого життя загартовує, робить сильнішою. Бо ледь не щодня доводиться долати якісь труднощі, розв’язувати проблеми, які виникають тут неймовірно швидко. Не чуєш рідної мови, не бачиш знайомі місця, навчаєшся пересуватися містом не знаючи навіть станцій метро.

Але найдошкульніша порожнеча – брак звичного соціуму. Людей, з якими виростала, якими наповнювалася, яких бачила щодня. Батьків, друзів, одногрупників, просто перехожих на рідних вулицях. Усього, що творило звичний ритм життя і що сприймала як даність. Тепер інші зустрічі, інші знайомства. Кожне – наче відкриття світлих чи темних сторін людства.

чуєш українську мову. Неймовірні емоції, непідробне щастя! Ніби враз опинилася вдома, там, куди хочеться повертатися. Так, почути нині українську в Європі не така вже й рідкість. І тут не радіти, а плакати треба, бо стільки ж нашого квіту розвіяла білим світом війна…

І все ж таки, гуляючи вуличками Парижа до Ейфелевої вежі, чую, як молода пара спілкується українською, і не можу стримати усміху.

В Німеччині, біля знаменитого Кельнського собору заслухалася «Червоною калиною» – співав хлопець, акомпануючи на кобзі. І так тоді було приємно бачити бабусю, яка, зупинившись заходилася знімати телефонною камерою кобзаря.

А коли якось у метро Амстердама намагалася розібратися з розташуванням станцій, зустріла жінку – вона, почувши мою українську, сама підійшла, запропонувала допомогу. Між справою встигли з нею порозмовляти декілька хвилин, і вона розчулено ділилася бажання повернутися додому, у мирний Харків…

На мітингу, присвяченому другим роковинам повномасштабного вторгнення, українська мова бринить звідусіль, і очі мимоволі туманіють од сліз, коли бачу таке велелюддя нас, вигнанців війни… Тисячі людей зібралися підтримати Україну, ще і ще раз сказати всьому світові: війна триває, і кожен її день підступно й методично вбиває українців…

Тут, у тихій Європі, яка давно забула звуки сирен повітряної тривоги і не здригається од бомбардувань, по-особливому горнешся думками до своєї згорьованої і розтерзаної отчої землі. Тут розумієш, що неможливо проміняти на життєві вигоди те місце на планеті, яке дало тобі життя і де ти по-справжньому можеш відчути повноту щастя.