Натовп швидко рухається у зворотній від вас бік. На обличчях – яскраві емоції. Люди поспішають, не звертаючи ні на кого уваги, вони зосереджені на своєму. Що зробите? Погодьтеся, напевне логічним буде приєднатися докупи: інші йдуть, отже так потрібно…

Це відчуття стадності – несвідоме підкорення індивідуальної поведінки поведінці юрби. Воно видається знайомим – природою закладений інстинкт самозбереження. Але сучасний світ значно змінив таку поведінкову модель. Німці після приходу до влади Гітлера масово долучалися до партії нацистів, італійці, французи, угорці, чехи натовпом підтримували революції 1848-49 років, румуни – революцію 1989 року… Цей самий інстинкт спостерігаємо сьогодні: колективна підтримка вбивств російськими окупантами громадян України (згідно з опитуванням російського аналітичного центру «Левада-центр», 83% опитаних росіян вважають дії путіна правильними). Брак бажання мислити і виділятись спостерігається серед росіян особливо. Їхні мізки настільки проїдені пропагандою, що будь-яке відхилення від «стабільного існування» вони сприймають як життєву небезпеку і сповнююся до подразника лютою агресією.

Соціальна антропологиня Олександра Архіпова, авторка телеграм-каналу «(Не)цікава антропологія», в інтерв’ю ВВС висловилася про це так: «… Зараз у мові людей, і в усній, і в мережі, з’являється така кількість однакових фраз. Ми називаємо їх кліше – наприклад, «не все так однозначно». Повторення цих кліше дозволяє створити відчуття, що є багато людей, які думають однаково. І коли люди хочуть приєднатися до більшості (а це особливість людини – всі хочемо бути частиною групи), вони починають вживати кліше, якими, як їм здається, розмовляє більшість… Росія дуже аполітична, і вона стала такою внаслідок усвідомленої підтримки «вивченої політичної безпорадності». Зробили все, щоб людина не чинила жодних активних політичних дій – щоб, бажано, навіть на вибори не ходила, а краще натомість їздила на дачу. У ситуації війни цю позицію невтручання («що ми можемо зробити?») треба якось виправдати. І позиція невтручання виправдовується через заниження власної важливості та знищення суб’єктності, якщо хочете: «ми – люди маленькі».

Бачимо як натовп бездумно діє за вказівкою лідера – у росії ніхто не хоче бути «білою вороною».

Чи оминуло це клішування українців ?

Авжеж, ні. Ось приклад річної давнини: львівська скульптура Франца Ксавера Моцарта, молодшого сина того самого всесвітньо знаного Вольфганга Амадея. Після її відкриття на голови авторів полилася гаряча критична лава – від львів’ян і не тільки. Творіння некласичної форми викликало викид злості.

Під фото в соцмережах цілий розмай коментарів: «Цю споруду треба якнайшвидше демонтувати», «Погане слабке і претензійне», «Потворка австрійська» тощо.

До того ж дехто брав на себе сміливість висловлюватися «від імені всіх львів’ян». Один прочитав гнівний відгук – інший повторив. Оригінальність залишається в описових епітетах .

Заради справедливості варто зазначити – були і позитивні відгуки. Але тут справа не в хороших чи поганих словах. Думка суспільства не повинна ставати правильною чи неправильною. Показовість цього випадку в тому, що більшість навіть не спромоглася поміркувати про авторську ідею. А вона ж є. Камінний Моцарт не просто так носить важелезну перуку. Вона – як символ жорстких життєвих приписів, зокрема і в моді. Непропорційно велетенська рука втілює задум про скрутну долю композитора, диригувати такою рукою неможливо, на ній тягар батька та діда, відомих музикантів.

Людство іноді перетворюється на стадо із ватажками думок чи на натовп, якому потрібен комфорт та добре пережована і стравна інформація. Скажімо, якщо це пам’ятник футболісту – то нехай буде просто м‘яч. Усім прийнятний, зрозумілий, чіткої форми, без алегорій, простий – щоб не виділявся. Є й ті, що навмисне обирають яскравий одяг та незвичні аксесуари аби продемонструвати себе і бути особливим.

Хоча іноді достатньо просто мислити, щоб бути інакшим…