Почула його «наживо», коли у холі столичної станції метро «Золоті ворота» відкривали фотовиставку «Україна: журналісти на передовій».
– Знаєте, ще два роки тому, для нас було нормально знімати, як розквітають квіти у ботанічному саду чи як готові пляжі до сезону… Нині ж, на жаль, для нас стало нормою робити сюжети з війни, у найгарячіших точках нашої країни.

Михайло Шарков працює на «Апостроф TV», регулярно буває на передовій, у самому пеклі війни.

– Я став воєнним кореспондентом з лютого минулого року. А доти був звичайним журналістом, як і всі. Працював у містах, висвітлював мирні теми, розповідав, що відбувається у країні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, зробив свій вибір. Зрозумів, що маю робити саме цю роботу, якою б тяжкою вона не була.

– У яких найнебезпечніших місцях вже побували?

– Практично в усіх гарячих точках, які були і є на території України. По щирості, там не буває якихось місць безпечніших, там на тебе чатують з усіх сторін. Це постійні артобстріли, це мінні обстріли, це працюють снайпери… Потрібно завжди дивитися під ноги і роззиратися навсібіч, бо міни, розтяжки, нерозірвані снаряди та ДРГ. Якщо рашисти довідаються, що українські журналісти на передовій – саме там, у цій точці вони використають все озброєння, яке мають, кинуть туди всі сили, щоб знищити цього журналіста чи зупинити його роботу. А ще краще – взяти в полон. Тому де небезпечніше, а де безпечніше – там неможливо визначити.

– Маєте якісь трофеї з місць, де побували?

– Чув, що хтось збирає воєнні трофеї, навіть музеї відкривають… Серед моїх знайомих воєнних кореспондентів таких немає. Може, ми там настільки багато всього цього бачимо, що нам воно просто не потрібне.

– Це для Вас зайва згадка?

– Так, нам хочеться повернутися додому, до своїх сімей і хоча б, знаєте, ненадовго забути про той жах.

– Плануєте продовжувати кар’єру військового журналіста після війни?

– Побачимо. Не знаю, що буде після нашої перемоги, але перемога буде точно! Скажу чесно, всі, хто працює на передовій, – їхнє життя змінилося, ми змінилися також, тому не знаю, що буде далі. Але якщо ти один раз там побував… Разом з побратимами та військовими склалася така сім’я –тебе тягне туди й тягне.

– Що порадите тим, хто планує піти по ваших стопах?

– Скажу так: знань мало не буває. Курси з тактичної медицини, цифрової, фізичної та психологічної безпеки – це все потрібно проходити і, скажемо так, постійно себе покращувати у цьому. Я для себе зрозумів, що це все повинно бути. Вже дійшов до того, що вивчаю, як зробити мініоперацію, бо ми ж не тільки журналісти, ми ще й люди, і маємо надати першу допомогу пораненому чи травмованому. Тому треба вчитися, витрачати багато часу на всі ці курси, повторно їх проходити… Ну і розуміти, що ця наша робота небезпечна. Готуватися до цього і готувати свою родину. Бо коли їдеш на передову, ніколи достеменно не знаєш чи повернешся.

– Воєнними журналістами народжуються чи стають?

– Судячи зі свого досвіду і досвіду моїх колег, наприклад, Олега Решетняка, – стають. Але, скоріш за все, потрібно мати до цього хист, певні моральні якості і психологічну потребу.