Старовинна київська садиба, якою починається вулиця Нагірна, перебуває під опікою громадської організації «Справжній Київ», заснованої полеглим на війні києвознавцем та письменником Сергієм Мироновим.

У зорганізованому тут артпросторі студентка Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури Женя Лук’яненко представила виставку «Тиша спогадів». І своїми чутливими емоційними картинами зачарувала відвідувачів.

– Ця виставка – важливий крок для мене, чудова нагода поділитися творчістю і думками, – каже Женя. – Радію, що вона знайшла шлях до сердець глядачів.

Назву своєї експозиції знайшла, не довго думаючи.

– Серед відібраних для цієї виставки робіт є картина, яка називається «Тиша спогадів», –  пояснює Женя. – Тому разом з кураторкою вирішили, що ця назва найкраще резонує з концепцією експозиції. «Тиша спогадів» – внутрішній діалог. Кожен предмет на полотні розповідає свою історію, зберігає у собі частинку минулого. І тим, сподіваюся, навертає глядача на спілкування зі своїми спогадами, викликає почуття ностальгії та близького. Цілу гаму почуттів – від ніжності до меланхолії, від радості до смутку. У кожну роботу вкладала емоції, переживання, сприйняття подій з мого життя, особисті моменти. Бо навіть невеликий етюд народжується з «емоційного поштовху». Можливо, це є тим самим голосним словом «натхнення».

Над серією натюрмортів Женя Лук’яненко почала працювати в лютому цього року, переповнена емоціями, на творчому піднесенні.

– Довго мріяла про такого наставника, який допоміг би мені створити щось більше, – веде розповідь Женя. – Щось таке,  що згодом могло перерости у виставковий проєкт. І, немов за помахом чарівної палички, я отримала унікальну можливість навчатися в Максима Малиля. Його живопис для мене максимально живий і вишуканий. До речі, я не знаю чому ми почали саме з натюрмортів, але по одному – і вже написали з десяток робіт. У той період я дуже багато працювала, окрім навчання в академії були ще додаткові заняття з Максимом, по декілька разів на тиждень. Здивувалася власній продуктивності, геть не відчувала втоми. Навпаки, працювала плідно і натхненно, ніколи б не подумала, що за такий короткий час напишу стільки робіт.

Ця старовинна садиба, зізнається Женя, стала просто ідеальним місцем для виставки. Вперше вона потрапила сюди в середині червня, її запросила кураторка Яна Весніна, щоб показати тільки-но відреставрований будинок і новостворений виставковий простір. Тоді ж таки Женя Лук’яненко і вирішила, що її виставка відбудеться саме тут.

– Текстури будинку, кольори, автентичні деталі, вінтажні предмети майже як із моїх полотен, – все це надихнуло на створення «Тиші спогадів»,  –  розповідає Женя. – Бо й саме місце –  «простір спогадів»: колись тут мешкали люди, які «писали» свої історії життя.

Тепер уже від інших чула, як її роботи ідеально поєднуються із залами садиби, «немов ці полотна тут і писалися». Багато хто із відвідувачів експозиції щиро дивується, що її авторці всього 20 років. Відзначаючи, що для першої виставки це дуже потужний старт.

Нині вона зосереджена на навчанні в Національній академії мистецтв, на самовдосконаленні. Є наміри нової вистави, але чітко розуміє: на це потрібно чимало часу.

– Давно мріяла навчатися в цій академії, ще зі школи, напевно, – згадує Женя. – Вступила, втім, до іншої київської академії –  декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, але на другому курсі наважилася втілити свою шкільну мрію. І мені це вдалося. Пригадую, як на весняній сесії в «Бойчука» складала іспит з анатомії, викладач дізнався про мої плани щодо Національної академії образотворчого мистецтва і каже: «Ну, з такою ногою, як ви намалювали, туди точно не вступити». Тоді хотілося сказати лише одне: «Дякую за вашу мотивацію». Вже з І курсу навчання в НАОМА відчула, як зростає мій рівень навичок, а через рік помітила взагалі дуже велику різницю. Зі стилем і вміннями мені частково допоміг викладач, але все ж таки більша частина – це, вважаю, моя робота над собою, щоденна праця.

Щиро зізнається, що їй важко знайти баланс: якщо відчуває, що є натхнення й сили творити, обирає це і тільки це. Іноді може на тиждень-два зникнути із соцмереж, відмовляється від більшості зустрічей – пише картину. Хоча прагне цього балансу, уникає «перепрацьовувати». Каже, після такого зазвичай буває дуже довге творче вигорання, сама декілька разів відчула його наслідки.

З-поміж викликів, які нині стоять на заваді нашому мистецтву, Женя найперше називає війну. А ще зауважує, що професія художника в Україні фінансово нестабільна, тому багато мегаталановитих лишають творчість, ідуть в інші сфери, щоб забезпечити стабільне життя собі й родині.

З’явився і серйозний конкурент – цифровий контент. І цифрове мистецтво, на думку Жені, почасти знецінює живопис. Тому, переконана художниця, людям слід  «розробляти» і вдосконалювати свій мистецький смак: відвідувати музеї, виставки, галереї. А митцям – постійно самовдосконалюватися, не обмежуватися рамками, творити те, що подобається. «Мистецтво має бути в кайф», – підсумовує Женя Лук’яненко.