«Як ти?» — запитання дня з початку війни. Хвилюємося, переживаємо за близьких та дорогих, за знайомих  і їхніх родичів та приятелів… Цим запитанням зближуємося, зріднюємося як люди і єднаємося як народ. Більше ніж пів тисячі разів ця фраза лунала в нашій групі міжнародних журналістів Київського Грінченкового університету. З 24 лютого ми стали однією великою родиною. Запитуючи «Як ти?» і переживаючи одне за одного. Ми швидко подорослішали та зрозуміли, що найважливішим у житті є люди.

Ця розмова – з моїм одногрупником, оптимістичний та добрим 18-річним Тимуром Дубовиком. Війна застала його з мамою у Чернігові. Цілий місяць вони ховалися від ракет та бомб. І той місяць уже зарубцювався в його душі і пам’яті назавше.

— Тимуре , незадовго до страшного світанку 24 лютого було відчуття близької біди?

— Бентежило хіба що те, що спалювали документи в Чернігівській міській раді. Чернігівці подумали, що то пожежа, але це, довідалися згодом, було контрольоване знищення особливо важливих документів, які не мали потрапити до чужих рук.

Це, вочевидь,єдине, що нас напружувало. Пригадую, як 23 числа в сидів з подругою в «МакДональдзі» і ми просто балакали про життя.

— Як війна розпочалася для твоєї родини?

— Мої батьки розлучені, тому для різних частин моєї сім’ї вона починалася по-різному.

Я живу з мамою, і 24 лютого, о 5 ранку вона зайшла до мене в кімнату, бо їй не спалося. Побачила, що на мій телефон аж здригається від оповіщень, розбудила мене і попросила перевірити, чому стільки повідомлень. Я відкрив групу потоку і побачив новини про ракети, обстріли та повномасштабний напад росії на Україну.

Десять хвилин знадобилося на усвідомлення того, що відбувається. Поділився новинами з мамою, обоє відчували тягар тривоги і непевності.

Мама пішла до ванни, я вирішив зібрати речі. Підійшов до вікна, почув перший у своєму житті вибух. У мій район прилетіла ракета – очевидно, тому, що поруч з нами важливий об’єкт. Звук був схожий на роботу сміттєвоза, але той не видає таку сильну вібрацію. Задрижала навіть склянка з водою.

—Ви залишилися в Чернігові чи вирішили виїхати за місто?

— Ми зібралися, за нами заїхав дідусь і забрав нас та мою тітку з її чотирирічною дитиною. Я не сильно підтримував ідею виїжджати – вважав, що в місті буде безпечніше. Ми жили у кілометрі від села Брусилів, на дачному масиві Ямал. Наше село не постраждало, проте окупанти туди заходили. Спілкувалися з мешканцями, висували свої умови для спільного перебування на одній території.

— І твої родичі з ними говорили?

— До нас вони не приходили, лише до тих, хто мешкав на околиці. Окупанти висунули умову, за якої не грабуватимуть нас і умисно не розстрілюватимуть: «Не чіпаєте нас, а ми вас». Про це знав кожен мешканець..

— Як довго рашисти перебували у вашому Ямалі? 

— Можу сказати, що вони там не розміщували свою техніку. Тому не перебували постійно. Двічі заїжджали в селище. Спілкуюсь з місцевими, одбирали телефони, проте потім віддавали. Були на броньованих машинах, з озброєнням, готувалися, що їм будуть чинити супротив.

— Першу ніч війни пригадуєш?

— Її провели в підвалі, тому що нам було страшно. Були інтенсивін нічні обстріли, дуже жорстокі. Могли бути перерви 15 хвилин, кілька годин, а було, що обстрілювали безперервно. У такі моменти здавалося, що вони не закінчяться ніколи.

Зруйнували міст на Снов’янку, як потім виявилося, наші війська, щоб ворог не пройшов. Ми теж це добре чули та відчували. Всю ніч провели сидячи на стільцях, бо тоді ще не встигли облаштувати у підвалі достатньо спальних місць.

— Як перебували вечори? Якось відволікалися від звуків вибухів?

— Кожен день відчували страшне напруження. А відволікалися єдиним, що у нас було, – мультиками.  Дивилися їх усією сім’єю, проникалися їхньою атмосферою. Раніше за собою я такого не помічав, напевно, мій мозок дуже сильно хотів бодай на щось перемкнутися.

— Довго доводилося бути без електроенергії?

— Найдовше сиділи без електрики півтори доби. А так перебої були часто, але відносно короткі. Одного разу мій дідусь навіть запускав старий генератор на бензині.

— А продуктами, водою були забезпечені?

— Їжі вистачало, хоча не сказав би, що ми шикували. Харчувалися стандартними наборами: гарнір, щось із м’яса, щось молочне…  Моя героїчна бабуся їздила купувати харчі в Брусилів. Через поле на велосипеді.

Село ще могло забезпечити себе основними продуктами. Але борошно, ковбаси доставляли уплав, через річку, бо всі мости було знищено і росіянами, і нашими. Сільська рада домовилася, що місцевий магазин доставлятимуть товари річкою.

— Де більше доводилося перебувати – у підвалі чи в будинку?  

— Перші 6 ночей наша родина провела в підвалі. Перші кілька тижнів спускалися у сховище, тільки-но починалися обстріли. А далі до них звикли, ховалася лише тітка з маленькою дитиною. Пам’ятаю, що у нас було кілька спокійних ночей, проте вона провела в домі лише одну.

Спали ми на першому поверсі, у коридорі біля східців, що ведуть у підвал. Туди постягували кілька матраців, простирадла, ковдри. Ми завжди були готові тікати у сховище. Я був увесь цей час вбраний як для вулиці. Джинси, кофта, куртка – цей одяг практично не знімав. Отак місяць, день і ніч, прожив у верхньому одязі.

— Коли ви вирішили виїжджати з Ямалу?

—Це не було щось заплановане. Насамперед ми хотіли відправити тітку з її сином. Вона дуже боялася за життя своєї дитини. Щодня повторювала, що вона не боїться загинути, а боїться, що син загине.

Дати часто переносилися, плани змінювалися  по тридцять разів на день. Був дуже жахливий зв’язок. Могли три дні бути без нього. Проте навіть так мамі вдавалося переговорювати з одногрупником, який допомагав нам з організацією виїзду.

Щось спрогнозувати було важко, на фронті події змінювалися з фантастичною швидкістю. Особливо на Чернігівському, адже наступ був серйозний і допоки російські окупанти не покинули Чернігівську область, не було жодного дня, щоб її не обстрілювали.

Піком всього стало 22 березня. Саме в той день зранку окупанти скинули дві бомби на Брусилів. Я від цього прокинувся, а наш будинок дуже сильно трусило. Того дня ми вже були готові їхати куди завгодно.

— Були проблеми під час переїзду?

— Найголовніша проблема – бензин. Дорога до Києва розтяглася на 3 дні. Спершу дідусь нас підвіз до знищеного мосту на Снов’янку, нас там вже чекали інші люди, перевели нас через єдину бетонну балку,яка слугувала переправою. Було страшно, до того ж несли з собою великі сумки. Одним словом, адреналін. Потім нас відвезли до Мени. Далі ми поїхали на Сосницю.

Саме в цьому селищі у нас виникли серйозні проблеми. Це було 24 березня. Мали поїхати на річкову переправу, ми довго безуспішно шукали бензин – по всій Сосниці. І лише через зв’язки дідуся та мами нам вділили 20 літрів пального.

До речі, ще однією потенційною проблемою могло стати те, що 23 березня через села Чернігівської області проїжджала колона російських танків. На щастя, ми її не зустріли. Проте, як нам розповідали, перша колона пройшла центром Сосниці. Тих, хто намагався чинити їй супротив, убивали. Колона була дуже велика, їхала 3 години. Якби за нею пішла ще одна, ми б того дня точно не вибралися з містечка.

— Вже встиг побувати в рідному місті після звільнення області від рашистів?

— Ні, не був. Кілька тижнів тому туди поїхала мама, хотіла повернутися на роботу, навідатися до бабусі і дідуся. Вона трішки розповіла про ситуацію в Чернігові. На жаль, там досі не найкраща обстановка. Хоча вже відновилося постачання продуктів. Раніше це було важко організувати через підірвані мости.

Місто достатньо сильно постраждало, мама мені показувала деякі місця, які або повністю зруйновано, або сильно постраждали. Наприклад, чернігівський «Епіцентр»: те, що від нього залишилося, це просто страшно…

На щастя, наш будинок загалом уцілів, але постраждав мій двір. Вибуховою хвилею розтрощило вікна наших сусідів, а наші, на диво, залишилися цілими.

— Були думки виїхати закордон?

— Думки були і є. Не можу сказати, що хочу залишатися тут, адже вся ця обстановка на мене тисне. Розумію, що я ще не найбільше постраждав, але нинішні тривоги – не помічні для нервової системи.

Шляхів нині насправді не так багато, як хтось може подумати. Є короткий перелік причин, за яким люди призовного віку можуть виїхати. По-перше, це навчання закордоном. По-друге, знищене житло. По-третє, якщо людина потребує там лікування, або ж має когось, за ким мусить там доглядати.

Жодна умова не для мене, тому у місцевому військкоматі мені відмовили у дозволі на виїзд. І я не думаю, що найближчими місяцями щось зміниться. На жаль, закордоном у нас немає ні друзів, ні родичів, ні місця, де можна було б жити. Фактично це була би втеча, а не продуманий виїзд.

— Чи втратив ти когось із знайомих, близьких?

— Моя мама втратила найкращого друга і колегу. Вони любили вечорами розмовляти по телефону, були «у своїй коаліції», бо дуже часто не погоджувалися з рішеннями головного управління охорони здоров’я. Вони з мамою були однодумцями . Він активно волонтерив: розвозив продукти чернігівськими селами. І разом із сестрою та її подругою підірвався на міні.

— Який момент свого перебування близько до війни можеш назвати найщасливішим?

— Коли зміг помити голову. Було таке відчуття, що я заново народився. Хоча, коли я був у ванні, почалися обстріли, але мені тоді було вже все одно. Я дуже хотів помити голову.

— Що нині відчуваєш, коли чуєш про Чернігів?

— Спустошеність. Абсолютну спустошеність…